І аж до Юрок ліс… І отуди аж до Манжелії правим берегом ліс шумить… Шумить шумом лісовим, привітним…
Тим шумом своїм ліс селян вітає, хазяїв своїх втішає…
А нещодавно шумів ліс зловісним, ляскав куцаками, нагаями та бомбами бандитськими…
Тоді страшний ліс був…
Тоді не було в ньому спокою, не було в ньому привіту, тоді там за дубами смерть зуби вишкіряла, народ трудовий полохаючи.
Ох, скільки ж їх було в тому лісі! Кишіло бандами… Та як узялися незаможники з Червоною Армією, — нема їх тепер.:. Як нагнали раз на Псьол — скільки їх тоді води у Пслі понапивалося.
Тоді Псьол за бандитське кладовище правив…
Приймав, топив і плив собі далі…
Скільки їх у Пслі?!
Він не знає… Йому не цікаво… Він не рахував їх… Він тече собі далі й усміхається, бо радий, що не ляскають на його берегах куцаки, не рвуться бомби, не чигає ні на кого за верболозом страшна смерть…
Пливе Псьол…
І однаковий він скрізь… І дивишся на нього: мов і глибоко, мов і не глибоко…
От тут не глибоко, а крок далі — дна нема… А зверху однаково…
І з того, хто його не знає, поглузувати може…
— Дівчата, тут перебрести можна? Тут, кажуть, брід!
— Брід! Можна! Тільки які ми вам дівчата?
— Ну молодиці! Не все одно?!
— Все, та не все!
— Можна брести?
— Можна. Тільки глибоченько. По плечі. Треба сорочку скидать…
— То й скину…
Скидає дядько все, що є, загортає в вузлик, вузлика того на голову і бреде…
— Так глибоко, кажете?
— Та не мілко.
Бреде дядько, руки на голову задрав, а молодиці аж падають на тім березі…
— Та де ж глибоко, коли тут по кісточки?
— Далі буде глибше.
Бреде дядько, а молодиці лягають з реготу. Піддурили дядька, бо глибше, як по кісточки, нема в тім місці.
— Чого ви регочетесь, на кутні б ви реготалися?
— А може б, ви, дядьку, ще й картуза скинули? Хахаха!
І Псьол усміхається, бо разом із жінками дядька піддурив…
Він не соромиться, що там тільки по кісточки… Він знає, що трохи далі,— там уже безодня.
Там — яма… Глибокаглибока яма… А в ямі тій "сом живе"…
— Там такий сом живе, ну не менший, як оцей мій човен… Я його вловив був раз. На гак зачепився. Так він мене як ухорив, так пер з човном аж отуди на Панькову… Як пароплаві Злякався я і одрубав мотузка… Думав, що пропаду. їйбогу, не брешу.
Тече Псьол…
Тече, на сонці вилискує, землю поїть, ліси годує і око радує… Хай тече…
"РИБКА ПЛАВАЄ ПО ДНУ"
Риба — в Пслі…
Отак течетече спокійно Псьол, і раптом серед його тільки:
— Ллясь!
Так крулсала по воді й побігли… То риба "балонулась"…
Риба в Пслі любить "балуватись"… Там її до гибелі.
— Ох і риби ж у нас у Пслі! Як хмари!
Ну, а вже ж і любить люд православний рибку впіймати! І ловлять…
— Ну як, Іване Семеновичу? Клює?
— Та щось не чуть. Скоро клюватиме… Така, оце бачу, прикмета, що об'язатілно заклює!..
— І таки й ловите іноді?
— Та ловили… Колись так ловили, що насилу було додому дотириш… Лящ — по пуду! Коропи — по пуду! Марена — по пуду! Головні — по пуду! Підусти — по пуду! Щуки — по пуду! Одного разу як завудив, так повірите — у воду втягло! Упав у воду, дивлюсь — короп. Я вудки не пускаю… Він тягне, а я пливу… Вш тягне, а я пливу… Та все його до берега, до берега справляю. Дивлюсь — заморився вже… Я тоді як підскочу до його та за зябри, а сам верхи… Та як ударю його п'ятами по ребрах, так він на берег, як жеребець… А я на йому… Та ще й берегом мене віз, так, як одвіціля та до тієї осики. Два пуди тридцять один фунт короп… Шкура на йому вже отака, як оце в мене свитка, а луска як срібний карбованець… Ловили. Скільки я її, тієї риби, попотягав, так хай господь милує і криє. Та воно, положим, і вударя такого, як я, ви тут і не знайдете. Я та ще Петро… Петро, положим, не такий вудар, як я, а ловить непогано… А то, що ото сидять, — то так: тільки воду каламутять та рибу полохають… Хіба воно розуміє, як її ловити?
Сидять вударі, у воду дивляться… І кожний із них:
— Ловили… От як завудив. Я сюди, а вона туди. Я сюди, а вона туди. Так повірите… Три пуди. Та воно, положим, і вударя такого, як я, ви тут не знайдете… Я та ще… А то хіба вударі? То так…
Ловлять рибку…
Я довго придивлявся, як тую рибу у Пслі ловити… Штука, сказати вам, дуже інтересна… Різними способами можна рибу ловити. Ловлять, приміром, "хваткою"…
"Хватка" — це така довгадовга палка, а на палиці на тій обруч великий, а на тому обручі сітка, на манір великого лантуха, начеплена…
"Хватку" ту заводять потихеньку в річку й цуплять до берега… Витягають лепеху, латаття, глей, каміння й корчі…
"Хваткою" вона зветься через те, що доки ви її з річки витягнете, вас починає хватати за черево, за поперека, за "отут", і ви тяжко дихаєте…
Коли оддихаєтесь, кажете:
— А щось велике вдарилось! Мабуть, щука!
Ловлять сіткою… Напинається через річку сітка, а рибалки заїздять човнами з "хрокалами" в руках, "хрокають" — наганяють рибу… "Хрокало" — це дерев'яна така штука, всередині видовбана ну як ото глечик, чи що, і надіта на довгу палицю. Як шугнеш тим "хрокалом" у воду — так згук такий получається:
— Хрро!
Риба того згуку страшно боїться і мчить прямо на сітку. Потім тую сітку витягають на берег… Тягнуть її потихеньку, тягнуть, тягнуть…
— Ііі! Бодай твоя і путь погибла! Знову зачепилась! Я ж і знав, що тут "чепа" є! Ііі! Одчіпляй! Поринай! Тягни! Не смикай! Тягни! Та не смикай! Уже!
Витяглил.
— Я так і знав, що порвемо. Згортай сітху, неси додому та сідай латай… Учора зачепилися і позавчора зачепилися. І торік зачепилися. І позаторік зачепилися…
— Ну, а як? Ловите сіткою?
— От ловили. Було як затягнемо — пудів двадцять. Та все отака.
…Ловили…
Найцікавіше ловити рибу вудкою… Це дуже інтересний, захватний, прекрасний спорт… Тільки й вудка — на що, здається, проста штука, а вимагає вона великого і вміння, і знання справи… Не знаючи, рибки не впіймаєш…
Тут (с. Мануйлівка) з берега не ловлять… Тут будують гатки у воді і вудять із тих гаток.
Гатка — це такий поміст на палях, де сидить бородата людина і дивиться на вудки, що лежать у воду закинуті…
— Заклює. Таку вже прикмету бачу!..
Але до того, поки ту вудку закинеш, треба чимало дечого знати й зробити… Насамперед — принада.
— Принадити рибу треба. Хіба путній вудар без принади вудить?!