Воно степовикові й за садок, і за холодок… Воно літом холодить, а зимою гріє…
В кожнім дворі коні… В кожнім двору тачанки… Коней по двоє, по троє, по четверо… Є й по п'ятеро… Є й по більш… Степові коні… Їздять добре, бо є куди поїхати, є чим поїхати, і є на чім поїхати…
А лошат?! Степова земля, видать, не тільки на пшеницю щедра… Степова земля й лошата щедрою рукою по дворах сипле…
А поза селами череди! А поза селами отари! На траві на степовій худоба степового селянина викохується.
Ех, і випаси ж! Степові випаси! Є де й наїстися, є куди й подрочитися…
Ходять череди, молоком наливаються!
Ходять отари, вовну нагулюють!
Простір!
* * *
Село Покровка… НовоТроїцький район на Мелітопольщині… Як і скрізь по степових селах, глина та здерідка тільки черепиця…
Як і скрізь голо: нема дерева…
Хати, а поза хатами ожереди з соломи великі…
Селянський будинок… А на ньому афіша… І на сільській Раді афіша… А на афіші на тій хтось когось на хресті розпинає.
ВБІСТУПЛЕНИЕ ИЗВЕСТНОГО ГИПНОТИЗЕРА ГКЕЗДЙЛОВА
Будет демокстрироваться Распятие на Кресте
То Покровка розважається.
"Распятием" політосвітню роботу в селянськім будинку провадить.
Кого той "известный" Гнєзділов розпинатиме, невідомо…
Було б добре, коли б насправді розп'яти завідувателя того будинку та разом із ним і культосвітню комісію…
Спробували б вони, як ото воно на хресті висіти, може б, тоді й вишукали розумнішу розвагу для "уверенного їм населення"…
А то воно якраз великдень…
Воно, очевидно, й пристосовано до такого підходящого дня оте "распятие"…
Допіру минув "страшний тиждень", коли господа нашого Суса Христа, сина божого, ГанноКайяфа, розп'яли, а тепер, мовляв, подивіться, як це в натурі було…
Так хотілося подивитися, як ото воно там у Покровці розпинають, та заніколилося якраз… їхати далі треба…
* * *
На Чурюк!
І котить мажара далі степом, торохтить шляхом, синцем заквітчаним…
Чурюк — острів на півдні Мелітопольщини… Там, за Чурюком, через невеличку протоку, вже радянський Крим витикається…
Сиваші, Гниле море, той острів обхоплює…
А Гнилим морем зветься північна частина Чорного моря, затоки, що в Мелітопольщину солоною водою врізується…
І Гниле воно через те, що солоне без краю, й нема в ньому ні риби, нічого… Не виживає у воді тій ніщо, крім рачків якихось манісіньких, що міріадами кишать у зеленкуватій воді…
Чайки скиглять над морем, свистять кулики та блищать на сонці над водою хмари сніжнобілих мартинів…
Село Чурюк притулилося над затокою… Невеличке, дворів, може, з півсотні, може, з сотню… Таке село, як і всі степові села.
А далі гребля через затоку з глини та з соломи…
А за греблею за тією село Петрівка… Рстаннє вже село… Далі острів, частиною розораний, частиною під цілиною… І далі протока й Крим…
* * *
— Трру! Драстуйте!
— Драстуйте!
— Як живете-можете?
— Помаленьку!
Зупиняюсь в хазяїна… Середняком зветься… Велике подвір'я… Велика хата, з прибудованою до неї стайнею. Пара коней… Чотири корови…
— Ну, як живеться?
— Та нічого…
— Росте? Родить?
— Та потроху…
У сінях сепаратор. У дворі жатка…
— А скільки земельки?
— Та слабкувато… По три десятини на душу… Малувато земельки…
— А "душ" скільки?
— Батько старі та мати… Та я, та жінка… Та брат… Та троє діточок… Та й усе…
— Слава тобі господи…
— Та так… Та тільки ж стиснєніє нащот землі… Своєї ж ото обмаль, доводиться з фонду підорекдоеуБати'…
— А скільки ж з держфонду підорендовуєте?
— Та скільки підняти зможем… "Нічого, — думаю собі,— "стиснєніє"…"
Народ червоний, вітрами обвіяний, солоною водою обхлюпаний. Солоний народ… Степовий…
— Більше біля скоту ходимо… Масло продаєм… Худобу… За літо викохаємо на випасах, а восени продаєм… А потім знову купуєм занехаяний, випасемо і продаємо… Народ ми бєдной…
— Дай господи всім таким бідним бути…
— Та воно той…
— Та той же… Отой…
* * *
Кріпкі хазяї степові… Дебелі хазяї… На ноги стає земля степова радянська… Пшеницею дзвенить, травою степовою шелестить, молоком пахне… Засіка українська — Мелітопольшина…
Ех, степи таврійські! Степи радянські!
Цвітіть цвітом буйним, селянство з робітництвом радуючи!
"ТЯЖОЛІ БРЕМЕНА"
І шити, й мити, й вибирати…
Одне слово, такої мороки за Радянської влади, що й не говори…
— Ну от… З'їзд Рад…
— Пожалуйте держазні діла рішать… І зразу тобі:
— Промисловість… Раз!
— Сільське господарство… Два!
— Бюджет… Три.
— Культурноосвітня справа… Чотири…
— Безробітні… П'ять!
— Безпритульні… Шість!
Та душеньку ж ви мою помилуйте! Ех! Проминули часи хороші! Сидиш собі дома… Нічого не знаєш… Земський начальник є… Пристав є… Урядник є… Стражників хоч греблю гати… І всі за тебе роблять….
А твоєї й роботи, що повів коров'ячку на ярмарок, податок заплатив, ходи собі тоді та тільки шапку скидай… Іде пан — шапку з голови… Іде стражник — шапку з голови… Іде пристав — шапку з голови…
Іде врядник — за комору не встиг сховатись — шапку з голови…
Більше шапці було роботи, як тобі… Землі не було — гуляй собі!
Та на що вже їсти! Сказать, робота вже ж така, що всякий може її робити, й по університетах не вчившись. І тут за тебе пани робили…
Пани їдять, а ти собі ходиш та тільки плямкаєш… І нікому до тебе ніякого діла нема: чи в тебе вродило, чи в тебе є яка коров'ячка чи коняка…
Урядник чи стражник, може, коли й згадає:
— А в Петра, мовляв, коров'яка завелась… Треба б заїхати… Фунт масла на дорозі не валяється…
А тепер?! А тепер?!
Дбай про все сам… Та дбай не тільки за своє подвір'я… Ні! Дбай за всю Харківщину…
Та не тільки за бсю Харківщину, за Україну за всю дбай! За цілий Союз!
За цілий світ дбай!
А потім — гульк! А тебе вже за члена колегії Наркомзему вибрали!
— Та помилуйте! Та чи мені снилось?! Та чи мені ввижалася коли отака рахуба?!
І нічого не зробиш:
Хазяїн!
Треба робить!
І все-таки яке щастя, коли колективом таких, як сам, життя будуєш!?
ТРИ СОСНИ
Аж тепер виявилася вся складність становища…
Ще в Версалі, коли знаменитий мир підписувався, було ухвалено пункта про роззброєння.
Після того щороку з'їздилися на збіговища Ліги націй наймудріші люди з дуже мудрих європейських і неєвропейських держав судити й радити, як їм, великим миролюбцям, р оззброїтися…