Лежить!
Ви пiдбiгаіте на лижах до нього i падаіте на звiра.
Звiр тяжко дихаі, i ви тяжко дихаіте.
Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика.
Отак звiр i ви лежите днiв зо два!
Але яка радiсть розтинаі вашi груди! Бо ви зверху!
Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертаі до вас свою вкрай стомлену морду!
— Стрiлятимеш чи рiзатимеш? — питаі.
— Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуітесь далi...
— Ну, що ж, — каже лось, — не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!
— Та полеж, — кажете ви, — вiдпочину й застрелю!
— Нi, побiжу, — я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!
Пiдвiвся лось i почвалав.
Але вiн далеко не пiде, — ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця.
Ви пiдводитесь i стрiляіте.
Лось — мертвий, а ви поки що живий.
Тодi вже бiлуйте, солiть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю, визначайте орiінтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.
Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтаі — ну, тут уже бал i все таке iнше.
Святкуіте, доки не з'їсте всiії солонини з лося.
Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося.
А як дружини не викликатимете, — грузiть солонину на санки й додому. Коли повернетесь додому, в Киівi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.
Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами:
— Забери, — каже, — будь ласка! Трофей же який!
— А чого, — питаю, — ти сам не пишаішся з такого трофею?
— Та куди ж я його приткну? У передпокої — в хату не ввiйдеш, в кабiнетi — теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу!
1946