— Так тобі й треба, лишенько мені! Дуже добре, нещастя моє! Не лізь більше, горенько моє!
Отак приказувала Рувинчикова мати, лепетуха Єнта, прикладаючи холодну воду до його розсіченої губи, плакала, заламувала руки, бігала до лікарки Хині і ніяк не могла заспокоїтися.
Рувинчик був такий хлопець, що все на ньому швидко загоювалось, як на собаці. Не зогляділися, як губа у Ру-винчика зрослась, наче ніколи нічого й не було. Тепер він надумав зовсім нове: треба якось проїхатися верхи на Ма-фусаїлі усім хлопцям разом. Але коли і де це зробити, щоб ніхто не знав? Рувинчикові спало на думку, що найкращий для цього час субота по обіді, коли всі лягають спати. Тоді хоч винось усю Касрилівку, ніхто не почує. Правда, один з хлопців почав заперечувати: "Як же єврей поїде верхи в суботу!" Але Рувинчик йому на це відповів: "Дурню, хіба ж це їзда? Це зветься грою..."
Настала субота, всі пообідали, прилягли спочивати. Касрил з Касрилихою також здрімнули. Хлопці нишком прокралися на подвір'я водовоза, і Рувинчик почав якнайкраще причепурювати Мафусаїла. Насамперед він йому заплів гриву, зробив кілька кісок, оздобивши їх соломою. Потім він натяг Мафусаїлові на гриву білий паперовий ковпак і наостанку прив'язав йому ззаду старий віник, щоб хвіст виглядав кращим і довшим. А тоді хлоп'ята, випереджаючи один одного, почали вилазити на Мафусаїла. Хто встиг захопити місце, той сидів на коні, а інші, чекаючи своєї черги, поки що йшли пішки і допомагали підганяти Мафусаїла, щоб ступав трохи швидше.
Проте Мафусаїл не мав ніякої охоти бігти — він ішов ступою. Бо й справді, чого поспішати? А по-друге, сьогодні ж день відпочинку! Але Рувинчик невтомно підганяв конячку, нокав, вйокав, тюкав і щосили галасував разом з усіма іншими хлопцями.
А Мафусаїл і далі йшов ступою, міркуючи собі при цьому: "Дітлахи бавляться. Що ж, нехай собі бавляться..."
Але коли хлопці почали йому надміру докучати, підганяти і розмахувати руками, Мафусаїл прискорив ходу, а коли прискорив ходу, віник, який висів ззаду, почав бити його по ногах. Тоді Мафусаїл побіг, а віник почав хвиськати його дужче. Мафусаїл помчав чвалом. Хлопцям це дуже сподобалось, вони реготали, а Рувинчик підскакував вигукуючи: "Гоп-гоп-гоп!" Вони так довго "гопкали", аж поки один по одному попадали на землю. А коли Мафусаїл поскидав усіх і почув себе вільним, він лише тоді чкурнув ген-ген за місто, аж до млинів.
Помітивши якусь чудну шкапину з паперовим ковпа-
ком, сільські пастухи почали її переслідувати, шпурляти ломаччям, нацьковувати собак. Собаки охоче взялися ганяти Мафусаїла, кусати й шматувати його: деякі вхопили його ззаду за ЛИТКИ; ІНШІ спереду вп'ялися зубами в горлянку. Мафусаїл аж захрипів. Собаки терзали його довго, аж поки зовсім доконали.
10
Другого дня хлопцям показали, де раки зимують. Крім того, що вони, падаючи, роз'юшили собі носи, набили гулі на лобі, їх ще добре відшмагали дома і в школі; а більше аа всіх перепало, звісно, Рувинчикові, бо всі хлопці, коли їх били, принаймні плакали, а Рувинчик, навпаки, сміявся. Тоді його почали, звичайно, ще дужче лупцювати. Але що більше його били, то дужче він сміявся, і що дужче він сміявся, то більше його били,— так довго, аж поки вчитель Хаїм-Хуна засміявся сам, а на нього дивлячись — і всі учні. Знявся такий регіт, що позбігалися всі сусіди і просто люди, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата з вулиці. "Що таке? Що це за хахоньки? Чого тут сміються так?"
Але ніхто це міг відповісти їм, бо всі страшенно сміялися. Тоді й ті, що прийшли, теж почали реготати. Перші зареготали ще дужче, а ті, прибулі, на них дивлячись, засміялися ще голосніше,— словом, мало не падали на землю, просто за боки бралися від реготу.
Тільки двоє не сміялися. То були водовоз Касрил і його дружина Касрилиха. Не знаю, чи можна так оплакувати померлу дитину, як оплакували Касрил і Касрилиха свою: велику шкоду, свою нещасну конячину Мафусаїла.
.1902