— Ляж.
Майкл напівобернувся, простягся поруч свого пана, зітхнув з полегкістю й червоним язиком лизнув йому черевик.
— Це ваш пес, стюарде? — спитав капітан Данкен голосом, здушеним від гніву й задишки.
— Так, сер. Мій. Чого він тут накоїв?
Капітанові й геть здушило горло на згадку про все, чого накоїв Майкл. Він тільки повів рукою, показуючи й на кицьку, і на своє порване, закривавлене вбрання, і на фокстер’єрів, що скімлили, зализуючи рани, біля його ніг.
— Мені дуже шкода, сер… — почав був Доутрі.
— Шкода! Шкода! Чорти б вас узяли! — урвав його капітан. — Боцмане, викиньте цього пса за борт.
— Викинути пса за борт, слухаюсь, сер! — відгукнувся боцман, однак не зрушив із місця.
Обличчя Доутрі несвідомо посуворішало. Видно, він наважився опиратись — по-своєму, спокійно, але затято, до останку. Та зусиллям волі він вернув на обличчя свій звичайний добродушний вираз і заговорив до капітана шанобливо:
— Він добрий пес, сер, не задирака. Не доберу й розуму, чого це він так сказився. Мабуть, якась причина була, сер…
— Авжеж, була, — озвався один пасажир, власник кокосової плантації на Шортлендських островах.
Стюард кинув на нього вдячний погляд і провадив:
— Це добрий пес, сер, і дуже слухняний — бачте, як послухався мене, навіть серед такої бучі. Прийшов і ліг. А розумний, як людина, сер: робить усе, що я скажу. Ось я його зараз помирю з вашими… Дивіться.
Доутрі ступив до двох істеричних фокстер’єрів і підкликав Майкла.
— Він гаразд, утямив? Кілені, він гаразд, — заговорив він ласкаво, поклавши одну руку на фокстер’єра, а другу на Майкла.
Тер’єр заскімлив і сахнувся назад, до капітанової ноги, та Майкл, повільно крутячи хвостиком і мирно прищуливши вуха, підійшов до нього, звів очі на стюарда, щоб упевнитись, а потім обнюхав недавнього ворога й навіть по-приятельському лизнув його в вухо.
— От бачте, сер, він не держить злості, — зрадів Доутрі. — Він справедливий, сер. Добрий пес, такий, як слід бути собаці. Кілені! А другий? Він гаразд. Поцілуйтесь та й помиріться. От і все.
Другий фокстер’єр — той, що з прокушеною лапою, — Май-клове обнюхування ще стерпів, тільки в горлянці в нього істерично заклекотіло; та коли Майкл мелькнув язиком, терпець йому урвався, і він клацнув зубами перед Майкловим писком.
— Він гаразд, Кілені, він гаразд, — квапливо застеріг стюард.
Крутнувши хвостиком — розумію, мовляв, — Майкл зовсім не
сердито підняв лапу й грайливо мазнув тер’єра по шиї, аж той перекидьки покотився по палубі, гнівно загарчавши. А Майкл спокійно відвернувся й звів погляд на свого Стюарда, чекаючи похвали.
Пасажири зареготали — так кумедно перекинувся фокстер’єр і таким добродушно-поважним виглядав Майкл. Та сміялись вони не лише з цього, бо коли тер’єр клацнув зубами, а тоді покотився по палубі, капітанові нап’яті нерви не витримали, і він аж підскочив на місці.
— Бачте, сер, — провадив Доутрі чимраз упевненіше, — закладаюся, що до завтра я й із вами його помирю…
— До завтра? Та він і п’яти хвилин на судні не буде! — відрубав капітан. — Боцмане, за борт його!
Боцман нерішуче підступив, але пасажири загомоніли обурено.
— Та ви гляньте на мою кицьку, гляньте на мене! — виправдовуючись, звернувся до них капітан.
Боцман ступив ще крок, та Доутрі грізно витріщився на нього.
— Хутчіше! — квапив капітан.
— Стривайте! — втрутився шортлендський плантатор. — Із собакою теж треба по правді чинити. Я все бачив із самого початку. Він нікого не чіпав. Кішка перша плигнула на нього, раз і вдруге, і він тільки за другим разом розізлився. Вона б йому очі повидряпувала. А тоді й оці двоє собачат наскочили на нього. Він їх зовсім не чіпав. А потім ще й ви. Він же й вас не зачіпав
193
7 Джеррі-осі ровик перший. А тоді ще й матрос із шваброю. А тепер ви хочете, щоб боцман викинув його за борт. Треба ж по правді. Він тільки оборонявся. Чого ж ви сподіваєтеся від собаки, якщо це справжній собака? Щоб він ліг та дав із себе знущатись усім чужим собакам та котам? Будьте справедливі, шкіпере. Ви самі хіба ж так його настусали? А він тільки оборонявся.
— Добре оборонявся, нівроку, — осміхнувся капітан Данкен, до якого, видно, уже верталася завсідна добродушність, і обережно помацав прокушене плече та оглянув скрушно свої подерті штани. — Ну, дарма, стюарде. Якщо помирите його зі мною за п’ять хвилин, хай лишається на пароплаві. Але штани мусите купити мені нові.
— З превеликою радістю куплю, сер! Дякую вам! — вигукнув Доутрі. — І кицьку я вам другу добуду. Іди сюди, Кілені-бой! Оцей великий білий пан він гаразд, чуєш?
І Майкл послухався. Не як фокстер’єри, що й досі здушено, істерично гарчали, ще тіпаючись від нервового перенапруження, а спокійно, стримано, немов і не було допіру запеклого бою, немов не боліли йому укуси та стусани.
Правда, обнюхуючи холошу, яку щойно подер, він мимоволі наїжачився.
— Погладьте його, сер, — попросив Доутрі.
І капітан Данкен, що встиг уже стати самим собою, огрядним добрягою, нахилився й рішуче, без вагання поклав руку Майклові на голову. Навіть більше — пестливо пом’яв йому вуха й почухав за ними. А Майкл, щирий веселун Майкл, що вмів битись, як лев, зумів пробачити й забути, як людина. Наїжачена шерсть у нього на в’язах уляглася, він покрутив куцим хвостиком, прищулив вуха, всміхнувся очима й мордою і лизнув у руку чоловіка, що з ним так недавно воював.
РОЗДІЛ VII
Від того дня Майкл уже вільно бігав по судну. Хоч любив він тільки Стюарда, однак був приязний з усіма й навіть не гордував частенько пожирувати з фокстер’єрами.
— Я ще зроду не бачив такого грайливого собаки, сер, і заразом такого розумного, — якось сказав Дег Доутрі шортлендсь-кому плантаторові, що йому тільки-но продав одного зі своїх черепахових гребінців. — Бачте, є собаки, що як розпустуються, то за все забувають, тому вони ні на що й не годяться. А Кілені-бой — не такий. Він вам за мить споважніє. Ось зараз побачите. Та я вам ще й не те покажу! Він уміє рахувати й має радіо в голові.
Стюард тихенько цмокнув губами — так тихо, що й сам не був певен, чи справді в нього вийшов якийсь звук, а вже плантатор, звісно, і зовсім нічого не почув. Майкл у ту хвилину валявся на палубі кроків за п’ять, задерши вгору лапи, а обидва фокстер’єри удавано люто шарпали його. Ураз він, дригнувши всіма чотирма лапами, перевернувся на бік, нашорошив вуха й глянув на стюарда. Той цмокнув ще раз, і знову плантатор нічого не почув і ні про що не здогадався, а Майкл схопився й підбіг до свого пана.