Це було більше, куди більше, ніж він хотів виканючити. Та старий не здивувався. Те, що роблять білі люди, не може дивувати. Якби він дістав замість сімнадцяти дві плитки, то не здивувався б і тоді. Білі люди робили тільки дивне, і здивувати чорношкірого вони могли б, хіба зробивши щось не дивне.
Потім старий тубілець неквапно поплив до берега, то гребучи, то відсапуючись, зовсім забувши примарний світ білих людей і пам’ятаючи тільки про дійсність — гору Тулагі, що чорніла на тлі всіяного зорями неба, та море, та пірогу, що не слухалася весла в його кволих руках, та свою майже згаслу силу і близьку смерть.
РОЗДІЛ III
А що ж Майкл? Піднятий угору й переданий у невидимі руки, що втягли його крізь тісний мідяний обруч в освітлену каюту, він одразу почав озиратися навколо, бо сподівався побачити Джеррі. Але його брат у ту хвилину лежав, згорнувшись калачиком, біля койки Вілли Кенен, на похилій від крену палубі "Аріеля", а той швидкий вітрильник уже лишив за кормою Шорт-лендські острови і мчав до Нової Гвінеї зі швидкістю одинадцять вузлів, зариваючись у воду по фальшборт під тиском дедалі свіжішого пасату. Замість Джеррі, з яким Майкл востаннє розлучився на кораблі, він побачив Квека.
Хто ж то був — Квек? А Квек, та й годі — людське створіння, що дужче різнилося від решти людей, ніж звичайно люди різняться між собою. Хвилі життєвого моря ще, мабуть, ніколи не носили химернішої прояви. За нашим рахунком часу йому минуло сімнадцять років, але на його худому обличчі, зморщеному лобі, запалих скронях і очах неначе відбилося ціле сторіччя. Ноги він мав тонкі, наче скіпки, — самі кістки без м’язів, обтягнені старечою шкірою; але на тих тендітних стеблинах виріс тулуб вельми огрядного чоловіка. Здоровезне, випнуте вперед черево підпирали широкі й м’ясисті клуби, а плечі були широкі, мов у Геркулеса, однак груди, коли дивитися збоку, зовсім пласкі, ніби вони мали тільки два виміри. Руки Квек мав тонкі, як і ноги, і з першого погляду він здався Майклові схожим на велетенського чорного павука.
Квек похапцем убрався — натяг на себе парусинові штани й куртку, брудні й уже геть зношені. Два пальці на лівій руці в нього були скорчені й не розгиналися; знавець відразу впізнав би в тому ознаки прокази. Та хоч він належав Дегові Доутрі, мов раб, куплений з аукціону, його власник і гадки не мав, що ті ско-цюрблені й нечутливі пальці свідчать про жахливу хворобу.
Власником Квека Доутрі став дуже просто. Квек, утікаючи сторчголов, сам ускочив йому в руки разом зі своєю проказою. Сталось те на острові Короля Вільгельма, в архіпелазі Адміралтейства. Тиняючись тубільними стежками понад узбережжям і за звичкою видивляючись, де б що підчепити, стюард підчепив ІСвека, і то у великій притузі.
За Квеком гналося двоє вельми завзятих молодиків, озброєних обсмаленими задля твердості списами, і він неймовірно швидко підбіг на своїх ногах-паличках до Доутрі, впав знеможе-ний йому до ніг і звів на нього благальний погляд — мов у оленя, що втікає від гончаків. Доутрі втрутився в те діло і втрутився рішуче, бо він завжди остерігався мікробів та всякої зарази, отож коли двоє завзятих молодиків спробували простромити його своїми бруднючими списами, він вихопив списа в одного, а другого так зацідив лівою в щелепу, що той упав, як неживий. А за мить і перший молодик лежав без тями біля товариша.
Дбалий стюард не вдовольнився самими списами. Поки врятований Квек скиглив та щось вдячно белькотів біля його ніг, він заходився грабувати голих. Бо хоч одежі на молодиках не було ніякої, зате з шиї в кожного він зняв намисто з дельфінячих зубів, варте не менше соверена. А з кучерів в одного молодика витяг густого саморобного гребінця, викладеного перламутром; згодом, у Сіднеї, він продав його антикварові за вісім шилінгів. Позабирав він і черепахові та костяні оздоби з носів і вух, а також нагрудника з перлової скойки, у формі півмісяця, чотирнадцять дюймів завширшки, вартого принаймні п’ятнадцять шилінгів. І за обидва списи він узяв по п’ять шилінгів з туристів у Порт-Морсбі. Бо таки нелегко простому стюардові підтримувати шестиквартову славу.
Коли Доутрі покинув завзятих молодиків, які, вже прочумавшись, дивилися на нього блискучими й меткими очима диких звірят, Квек подибав за ним, аж наступаючи йому на п’яти. Тоді стюард нав’ючив Квека всією своєю здобиччю й погнав стежкою перед себе. І цілу дорогу до берега, до пароплава, Доутрі задоволено осміхався сам до себе, дивлячись на здобуте добро та на Квека, що прекумедно дріботів попереду, мов барило на двох цибухах.
На пароплаві — Доутрі тоді служив на "Кокспері" — він переконав капітана взяти Квека в команду як помічника стюарда, з платнею десять шилінгів місячно. А потім випитав у Квека його історію.
Скоїлося все через свиню. Два завзяті молодики були брати і жили в селищі, сусідньому з Квековим, а свиня була їхня, так розповів Квек жахливим міжострівним жаргоном. Він сам, Квек тобто, ніколи й у вічі не бачив тієї свині. Він і не чув, що вона є на світі, поки вона не здохла. Двоє братів любили свою свиню. Та що з того? Квека це не обходило, бо він не знав про їхню любов до свині, як не знав і про саму свиню.
Уперше, запевняв Квек, він почув про неї, коли селищем пішла чутка, що свиня здохла й хтось має вмерти за неї. Коли стюард здивовано перепитав його, він пояснив, що так треба. Такий звичай. Коли здихає чиясь улюблена свиня, її власники повинні піти й когось забити. Звісно, найкраще, якщо вони заб’ють того, хто зурочив свиню. Але як його не знайдуть, можна вбити й будь-кого. Отож Квека й обрано для тієї кривавої спокути.
Слухаючи ту розповідь, Доутрі випив аж сьому кварту пива, так захопила його похмура романтика джунглів, де люди вбивають чужісіньку людину за те, що в них здохла свиня.
Сторожа, що чатувала на стежках, провадив Квек, принесла в селище звістку, що йдуть осиротілі власники свині, і ціле селище втекло в джунглі та поховалось на деревах — опріч Квека, що не міг видертись на дерево.
— Далебі, я не роби той свиня слабий, — докінчив Квек своє оповідання.
— Далебі, ти дуже-дуже чаклуй той свиня, — відказав йому Доутрі. — Ти сам як чортяка. Ти диви свій око й роби все слабий. Я сам уже слабий дуже-дуже.