То ти кажеш, що ти нічого не винен і з другими молодицями не заходишся?
Кажу тобі так правдиво, як мої діти люблю...
А чогож ти до чужих молодиць та дівчат зуби шкіриш?
Ой Зосю, яка ти, вибач, дурненька. Чи можна на світі жити так, щоб до нікого слова не заговорити, не пожартувати? Хибаж це гріх? Мене всі знають, що я такий був все, бо у мене весела і погідна вдача. От недавно ти причепилась Ясевої Гані і зневажала її, чорт зна за що. Чи ти думаєш, що Петрів Ясьо, мій товариш і приятель, мігби дальше жити зі мною по сусідськи, колиб я йому жінку баламутив? Та він не сліпий, і то не скрилобися, і люди йому доповіли-би. Впрочім ти придивись добре, що він і молодший від мене двома роками і кращий, а Ганя дуже статочна шляхтянка і такою ще дівчиною була. Ти сама мені нераз звертала увагу на це, що вони дуже любляться. Але тебе заздрість мордує, і коли побачиш, що я з якою розмовляю, або лише звичайним словом перекинуся, то зараз підозріваєш мене, що любимося. А коли і не бачиш нічого, то уявляєш собі... Кажу тобі жінко, перестань робити дурниці, бо доведеш мене до такого, що плюну на все, виречусь мого богацтва, моїх дітей і піду в світ за очі. Тям, що пес не втікає від хліба, лише від кія... Ти пішла на мене жалуватися! І перед ким? Перед нашим найбільшим ворогом. Хибаж люди не остерігали його, що ми собі не пара? А він мимо цього завзявся завязати нам світ, бо за це обіцяв твій тато добре йому заплатити. Колиб не це, то ти булаб вийшла за відповідного віком для тебе, а я бувби оженився з відповідною віком для мене дівчиною... А так що? Ми не можемо вже бути з собою щасливі, як були зразу, бо ми віком що раз дальше розходимося, а до того дідько засіяв у твойому серцю зерно заздрости. Признаюся, що я бувби сам цього не помітив і не звертав на це уваги, що ти старієшся, поки ти сама мені цього не показала. Від цього часу мені моя хата остогидла. А ще як ти стала напастувати мене, вередувати, та публіку в селі робити... Я прийду сюди по праці... І щож я тут стрічаю? Захмарену заздрісну жінку і дрібні діти. Для дітей я багато терплю, і буду терпіти доки зможу, бо я їх бідняток люблю, а як я довго зможу терпіти, то це залежить від тебе, від твойого поведения. Коли ти змінишся супроти мене по давньому, то й добре, а коли ні, то хай чорт всьо візьме, мені вже всьо одно.
Зося слухала уважно Андрія і хотіла йому вірити. Та дивлячись на його гарну мущинську стать, на його гарне лице вона не могла повірити в це, що чула. Заздрість перемогла. Він певно бреше, та її обманює. Вона не могла повірити, щоб такий здоровий хлоп міг вдоволитися нею, старою поганою бабою, схожою на стару жидівку або циганку. Вона лише тоді вірилаби і заспокоїлась, колиб і він згорбився, посивів, а його лице поморщилось та споганіло. Ось він хоче приспати її чуйність, і вона справді мусить прикидатись, що його* не слідить, бо інакше його обережности не приспить і вона ніколи його на горячім не зловить. Тому-то вона тепер проговорила:
— Я тобі вірю, і вже більше таке між нами не повториться.
Вона була певна, що це запевнення допоможе їй діпняти цього, що ось відкриє цю паплюгу, що хоче їй забрати чоловіка.
Вони поцілувались на перепросини. Та Андрій почув, що цей поцілуй не похожий на попередні, щирі, палкі. Він цілував її начеб кусок дерева. Вона відчула це теж. Та годі. Літа молоді з їх розкошами, палкістю проминули безповоротно, пропали на віки...
VIII.
Зося любила Андрія пристрасно, та любила лише його тіло. У йому бачила всьо найкраще, а що вона не дорівнювала йому ні віком, ні красою, тому боялася, що якась краща від неї прихилить його серце до себе, прямо вкраде його. Тому запанувала над її цілим єством божевільна заздрість. Вона мимо запевняння, яке цього вечера дала Андрієви, кілько разів подивилася на його, то все уявляла собі, що він лише що вирвався з обіймів молодої та гарної молодиці або дівчини. її лютило, щ8 не може цеї негідниці відкрити і страшно покарати за свою кривду. Через це вона не вірила чоловікови, хоч він так запевнював її і божився на свою неповинність.
По цім вечері якийсь час був спокій в хаті. Кожне робило свою роботу, а Зося кромі цего пильнувала і слідила чоловіка. Про що він і не знав. Та вона лише з великою напругою здержувалась, щоб не виявляти своєї люті, а в собі полишилася такою, як і перед цим. Андрій це бачив. Тому і тепер не говорили про ніщо инше, як про буденні хазяйські діла. Андрієви таке життя було дуже важке, та він задля добра дітей поклав хрестик на краще життя. Так мусить бути аж до смерти одного з них. А може перед цим ще і він постарієся, хтож це може вгадати?
А знова Зося ломила собі голову над цим, де саме окривається та злодійка, що вкрала її щастя і любов мужа, до котрої вона мала законне право?
Чи вона живе тут в Зарічу, чи може де осторонь, чи це лише одна така, чи є їх більше, та може і не знає одна про другу? Колиб знали себе, то певно по-сварилибся між собою, і тоді певно викрилобися. Але вона мусить цю шельму знайти.
І вона далі слідила. Бувало таке, що не сподівано виходила за чоловіком в поле, закралась до його поза копиці, корчі бознику і тернини і підглядала. В ночі виходила з хати і підслухувала під оборогом, де чоловік спав.
Андрій занятий працею не догадувався цього. А було коло чого працювати, бо Андрій за цих десять літ докупив більш як десять моргів поля і значно помножив живий інвентар.
Поза цим, що Зося слідила за чоловіком не говорила нікому нічого. Та згодом стала лютитися страшно з цього, що нічого не може відкрити і вона знова стала виливати свою злість цим, що чіпалася чоловіка, як і перше за його любовниці. І знова стала сваритися з молодими шляхтянками, котрих підозрівала, що знаються з чоловіком. Довела до цього, що обиджені стали позивати її до суду за обиду чести, і вона "покривджена" мусіла в суді перепрошувати, платити кошта, бо нічого не могла доказати. Андрій страшно цим злився, бо йому при-ходилося знова перепрошувати чоловіків обидже-них жінок. Він мусів ЇЇ виправдувати цим, що Зося від якогось часу "не сповна розуму" стала. Він був цього певний,* що Зосі щось в голові поковбаси-лось і хиба смерть її з цього вилічить.