Він зразу змовк і, хутко підійшовши до вікна, став дивитись у сад, де ходив якийсь дядько.
Я був голодний, і хотілось остатись самому; хотілось вмитись, роздягтись і хоч трохи спочити від драбинчастого возика. Але Коростенко, видно, й не думав покидати мене. і я вже з неприязню дивився на товсту його шию, на англійські бакенбарди й розчісану надвоє, як у лакеїв, голову.
— Да-а, — одходячи від вікна, глянув він на мене ласкавими, хитро-розумними очима. — Ми, малороси-європейці, скажемо нове слово старій нашій неньці Україні! Правда? Да, да! Що таке, здається, автоматичні двері? Ні... нісенітниця! А тим часом не треба ні лакеїв, ні "на чай", не треба лишньої трати енергії... Да! Надушив кнопку — і єсть! і головним способом просто. Ви подивіться!
і він хутко пішов у сіни, озираючись на ходу й киваючи мені головою. Я мусив скорчити зацікавлену фізіономію і йти за ним.
Механізм справді був простий, зручний, корисний. Але моя похвала розохотила його, і він, схопивши з вішалки м'якого білого бриля й пораявши мені зробити те ж саме, жваво балакаючи й держачи мне за лікоть, повів показати "ще не те"! Він повів мене спершу в кухню, де показав якусь машину, що сама місила й робила паляниці; потім повів у другу кухню, де якась машина теж щось сама робила. Тут дуже смачно пахло огірками й житнім хлібом. Од цих пахощів мені так схотілось їсти, що я став часто позіхать і, щоб не образити його, мусив ковтати зівки. Далі він повів мене в якийсь льох, потім в конюшню, далі в загін, в амбар, на тік, за тік, показував, лазив на якісь горища, дря-павсь на драбини й живо, задоволене й гарно балакав. Балакав він мовою якоюсь кумедною, книжною, скорше російською, перекладаючи тільки московські слова на українські. Але я майже нічого не чув і дедалі то все більш і більш втрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок. В очах мені стояли колеса, паси, проводи, в вухах тільки й чулось: "регулятор", "сто кінських сил", "500 кінських сил"; в голові стукало, в животі, здавалось, усе висохло, кишки позлипались, і в грудях було порожньо й важко.
"Ну-ну! — злісно думав я, ходячи за ним. — Це попав!"
— А ось гляньте! — зупиняючись і балансуючи в своїм білім костюмі на якомусь здоровенному дишлі, показував він мені щось залізне й блискуче. — Стоїть всього сто двадцять рублів, а за кілька років збереже на тисячу двадцять рублів чоловічої енергії. Да!
Я "гмукав", здивовано й глибокодумно вертів головою й з нудьгою думав, чи ще багато в його зосталось показувать збереженої "чоловічої" енергії. Нарешті, щоб якось звести розмову на інше, я спитав його, йдучи подвір'ям:
— А що це у вас робочих не видно?.. Він зупинився, комічно розставив руки й з добродушною посмішкою сказав:
— Бастують... Страйкують!
— Он як?!
— Да, да!.. Граждани! Що зробиш?.. Давай і нам горниць, не хочемо жить в бараках. Булки давай, чай, котлети... Цілком нормальна річ, — поспішно й серйозно перебив він себе. — Дух часу... Законні требовання... Законні.
Я згадав, що бараки, які ми оглядали, були темні, брудні, вогкі, низькі, й про себе згодився з ним, що требовання дійсно законні. До нас підбігла знайома вже мені собачка й, б'ючи себе хвостом по задніх лапах, звиваючись і крутячи на всі боки головою, мов прохаючи у мене вибачення за гавкання, стала тертись коло моїх ніг.
— Державна дума грає свою ролю... Да!.. Вона будить надії, думи... В цьому її велика роль!
Собачка од мене перейшла до його й лизнула йому руку.
— Пошла!.. Фу!.. Де вона взялась тут?.. Вже завелась азіатчина... Хто її привів?.. Пошла к бісу!.. У мене ні одної собачки... Я находжу, що вони ніякої користі не приносять... Од них пахне азією... Пішла ти! Треба сказать Михайлу, щоб прогнав... Да! Страйкують... А ось це — мій сад... Я вам зараз покажу, що значить культура й машина... До обіду ще далеко...
Він вийняв золотого годинника й глянув у його.
— О! Ще маємо години три... Ми обідаємо в п'ять... В нашому розпорядженню цілих дві з половиною години...
В очах мені помутилося. Розуміється, я не бачив, "що
значить культура й машина", хоча ми години півтори ходили по саду й навіть лазили в оранжереї. Я вже сам був машиною, яка, не почуваючи нічого, тільки пересовувала ноги, хитала головою й щось бурмотала.
Нарешті, ми вийшли-таки з саду, і я зітхнув вільніше. З села чувсь якийсь крик і співи. Коростенко зупинився, пильно послухав і, рушаючи, сказав:
— Дядьки тепер чують себе господами положенія... "Дума, мовляв, наша! " Погано тільки, що Дума розгарячає дуже інстинкти. Не вадило б здержувать... "Дума одбере землю"... А як не одбере? Що тоді?
Я стиснув плечима й промовив:
— Як же Дума може здержать, як селяни вимагають, як їм треба землі?
Він зупинився й, взявши мене за лацкан, сказав:
— Дорогий добродію! Ви — прогресивний чоловік, і я — прогресивний чоловік. Обоє ми хочемо добра, правди... Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам... Але... Будемо говорити по щирості. Одне — лозунг, а друге — життя. Селянам треба дать лозунг "землі!", бо без цього вони не будуть боротись за політичну волю... Але ж не будемо кривить душею... Чого наші селяни бідні? Хіба справді од недостатка землі? Це ж... ну, по меншій мірі, це — помилка. Наш селянин — азіат. Ось в чому гвоздь... Культури, європи йому треба! Школи! і перш усього зрозумілої, української школи!
— Добре!.. — скрикнув я, але він мене зараз же перебив:
— Позвольте, позвольте! Це не все! Я не кажу, що їм зовсім не треба землі... Як можна!.. Але ж як дать? Треба так дать, щоб не вбило культури, щоб селянин розвивався... Ну, скажіть... як можна взять і розділить всі ці машини мої, всю цю культуру між селянами? Абсурд!
Назустріч нам хутко плив по подвір'ю Грегуар, схиливши голову набік, широко розмахуючи руками, наче одбиваючись од чогось.
Коростенко зараз же замовк і стурбовано, напружено став дивитись на Грегуара.
— Что такое? Беспокойно в деревне? Да? — спитав він.
— Нет. Пожалуйте обедать... — схилив голову на друге плече Грегуар.