БУДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА
"Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?" –
На Коноплиночку в степу Будяк гукав.
"Да як рости мені? І сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під корінця забрав".
Бува і чоловік сьому колючці пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких і, може б, показав,
Та цур йому – розсерджу комісара!
ВЕРША ТА БОЛОТО
Рибалонька, митець усе в воді ловити,
Бажаючи поймать в’юнів,
В Болото Вершу засторчив.
Довгенько щось вона там мусила сидіти,
Язик жіночий є, да нічого робити
(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),
Так лаяти Болото почала:
"Оце поганая багнюка!
Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить.
Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить,
Одна черва, мовляв, кишить.
Да деколи повзе по куширу гадюка,
Уже коли б тут воленька мені!..
Таке ж бридке, таке мерзенне,
Поржавіло, від жабуру зелене,
Не хочеться паскудиться в багні,
А то б…"
Що ж їй Болото одвічало?
"Де ти сама, добродійко?" – спитало.
А Верша гомонить на дні.
МАКІВКА
У лузі Маківка весною зацвіла,
Проміж других квіток як жаром червоніла;
До єї раз у раз літа бджола,
Бабок, метеликів над нею грає сила.
Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,
І Маківка осиротіла;
Бджола на іншій квітці сіла,
Ту погань метелів мовби лихий забрав.
Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я,
Жартуй, да не глузуй із бідних парубків;
А то мине весна твоїх годів,
Покине і тебе дияволове плем’я.
РОЖА ДА ХМІЛЬ
Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись,
Ти чоловік і з хлібом, і з волами,
І грошики у тебе завелись.
Який тебе лихий ізніс
І побратав з панами?
Покинь їх, хай їм цур, із ними не водись;
А то коли к тобі не заверни у хату,
Ти з благородієм сидиш запанібрата
І чарка катержна гуляє по столі.
Чи то в село лихий примчить якого
Паничика, мовляють, судового –
Та сарана живе на твоєму добрі.
Або і возний сам, червоний, ніби квітка,
Деньків по п’ятеро кружляє у тебе;
А коней-калічі повнісінька повітка
Твоє сінце скубе.
Тим часом хліб давно у полі половіє;
Його і птиця б’є, і вітер марно сіє;
А дядько мій ґуля;
З письменними по чарці да по парці,
Останній шаг витрушує шинкарці.
Рівняться з ними нам сам бог не позволя:
То, сказано, – пани, щоб день у день гуляли,
А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.
Охріме! не зробись сміховищем села,
Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!
Ось слухай. У мене недавно на городі
Червона Рожа зацвіла,
І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився;
Ізпершу гарно страх з сусідкою він жив.
Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився,
А трохи згодом глядь – всю Рожу оповив.
І бідная вона змарніла,
Поблідла, далі пожовтіла;
А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.
МОГИЛИНІ РОДИНИ
Ось чутка степом полетіла
(На що то гріх не підведе),
Що у степу якась Могила
Дитину швидко приведе.
Про диво сеє як почули,
То люди зараз в степ майнули,
Старий і молодий к Могилі, знай, іде.
Крий боже, народу якого там зобралось!
Як об Іллі в Ромні;
Буцім там місто починалось.
Де не взялись міняйли й шинкарі
І підняли між себе галас;
Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі
І красти бублики шатнули школярі;
Сластьони шкварились, сидухи цокотіли;
Про Лазаря старці під кобзу голосили;
"Холодний квас!" – москаль між народом гукав
Знічев’я, а базар в степу як треба став.
Хрещений люд хоча гуляє,
Та на Могилу все раз по раз позирає,
Чи швидко вродиться те чадо степове;
Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише,
Боками сивими колише
І з лиха на ввесь степ реве.
Народ дивується, да їсть, да п’є горілку.
Вже панський стадник Опанас,
Покинувши товар, що пас,
З кишені витягнув сопілку
Да як утне московського бичка!
Підківки зараз забряжчали,
В кружку дівчата танцювали;
Москаль покинув глек та садить гоцака.
Аж ось – лулусь щось під ногами,
Загоготів якийсь підземний глас;
Базар утих, баби замовкли під возами,
Із ляку упустив сопілку Опанас,
І люди, хрестячись, баньки повитріщали:
Могила тріснула, і те дитя, що ждали,
На божий світ сусіль – як пить дало!
Та що ж за чадо те було,
Що тільки гомону між нами наробило?
"Мабуть, підсудок?" – "Ні!" – "Так лев?" – "Ні!" – "Так мішок
З дукатами?" – "Ні, ні!" – "Так папорті цвіток?"
"Але ж!" – "Так, з нами хресна сила!
Мабуть, вона полубіса вродила?"
"Не втяв!" – "Так вилила козацького коня?" –
"Ні, просто привела руденьке мишеня".
ШКОЛЯР ДЕНИС
Миряне, слухайте, щось маю вам сказать:
От сих різдвяних свят, на самої Меланки,
Дурний школяр Денис, запрігши шкапу в санки,
Із школи поспішав до батька ночувать,
Щоб завтра по закону,
Як слідує, пашнею засівать.
Пізнавши шкапа шлях додому,
Смикнула раз, другий – і хлопця понесла.
Хоть здержав він її, да злість його взяла;
Хотів би проучить, да бить її боявся,
А треба ж і себе чим-небудь показать, –
Так по оглоблях ну малахаєм шмагать.
Як тільки пан із паном зазмагався,
Дивись – у мужиків чуприни вже тріщать.
СОНЦЕ ДА ВІТЕР
Із Вітром Сонечко розгуторило мову
Про силу, бачите, хто з них модніший був.
Звичайно за словцем балакали по слову,
А далі Вітер так на заклад навернув:
"Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?
Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк!
Хто з плеч зірве його додолу,
Хай буде той уже моцак".
"Іносе, дми собі!" – так Сонечко сказало;
І Вітер шпарко полетів.
Надворі дуже сумно стало,
По небу хмари скрізь погнало,
А Вітер по землі, крий боже, заревів,
Наліг на козака, з його одежу цупить.
Зігнувся на коні козак,
До себе горне кобеняк
Та, знай, нагайкою по ребрах шкапу лупить.
Хуртовина назад бідаху пре,
За поли смикає, відлогу з плеч гирує,
Аж шлях курить, трава в степу хвилює,
А все одежі не здере.
Дув, дув, аж потом ввесь облився,
Із моці вибився, сердешний набік плись.
Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись,
Мов божий мир ізнову народився.
Козак перехрестився,
Кобилку зараз зупинив,
Бо страх горюшну заморив,
Поплівся стежкою ходою, потихеньку.
А сонце гріє все та гріє помаленьку,
Угріло божий світ, почув тепло козак
Да й скинув кобеняк.