Очевидно, в грудях цієї висхлої, черствої людини билося людське серце, в якому ще струмує тепла кров і пульсує живчик. Почуття жалощів у нього, очевидно, ще не
зовсім відмерло, коли в його очах ще збереглися сльози для народного горя, коли такі прості, теплі слова і така проста, зворушлива мелодія дійшли до його свідомості.
А може, в цьому винна була ця божественно вродлива чорнява дівчина з чарівними ямочками на щічках, з карими, як у циганки, гарними оченятками, з її дзвінким, солодким, скрипковим голосом, що діймає душу й серце і, неначе бальзам, розливається по всьому тілі. Хто може це сказати? Хто може це знати?
Читач, який з попередніх розділів уже знайомий з нашим директором театру, пам'ятає, який з нього промовець. Тепер, після "Владики небесного", він підхопився з стільця, підійшов до кантора, взяв обома руками його руку і з слізьми на очах спромігся вимовити лише кілька слів:
— Нехай я не буду Альбрет!.. (Треба зауважити, що він сам не вмів вимовити своє власне ім'я як слід і замість "Альберт" завжди казав "Альбрет").
— Чуєте, нехай я не буду Альбрет!
Це найбільший комплімент, що його будь-хто міг почути від Альберта Щупака, директора єврейсько-німецького театру.
Розділ 14
АЛЬБЕРТ ЩУПАК ВТРАЧАЄ РІВНОВАГУ
Якби директор театру Альберт Щупак обмежився тільки цим компліментом ("нехай я не буду Альбрет"), було б усе тихо й мирно, і всі лишилися б задоволені, кожний по-своєму... Гості були б задоволені, що почули таке виконання "Владики небесного", яке не кожен і не часто має щасливу нагоду почути. Розка, канторова дівчина, була б задоволена першим виступом перед чужими людьми. Кантор був би щасливий, що його дочка так полонила серця гостей (який батько не почуває себе щасливим від першого успіху дитини?). Чого вам більше? Навіть канториха Лея, яка терпіти не може, коли її дочка починає співати в присутності чужих чоловіків, була цього разу так зворушена, що мимоволі стиха зітхнула...
— Дитина, дай боже всім моїм друзям таких дітей!..
Але судилося так, що на цьому ясному небі з'явилися чорні хмари, і вся радість була потьмарена. З чиєї вини?
Таки з виии директора театру, через його язик, що не слухається його, хоч плач. Коли людина втрачає рівновагу, сподівайся біди.
Чи то від великого захвату, чи, може, діло цього вимагало, але Альберт Щупак знову завів розмову, бавлячись при цьому діамантами на своїх пальцях:
— Ох, і голосок же! Ох, горлечко! Ох, і співає ж! Ну і ну! Послухайте-но, любий канторе, ви сидите тут у Го-ленешті, в цьому, чуєте, ведмежому куті, в ямі... Казна-що! Бабраєтесь у багні і тільки те й знаєте, що молитви, кукурудзу, мамалигу, хе, хе... Шкода, чуєте, такого діаманта. Що з неї, бідолашної, тут буде, з вашої дитини? Хіба я знаю? Здається мені, хай я не буду Альбрет!..
З цього патякання канториха зрозуміла тільки, що мова йде про долю її дитини, і вона зразу відрубала:
— В роті чужого не треба лічити зуби... За мою дитину, хвалити бога, є кому сушити собі голову й уболівати, дай боже довгого віку...
Альберт Щупак, видно, не зрозумів натяку або удав, що не розуміє, і просувався далі до своєї мети, звертаючись тільки до кантора і зовсім не зважаючи на кан-ториху:
— То що ж я вам, чуєте, хотів сказати, мій любий канторе? Ага. З приводу того, що ви сліпі люди, потопаєте в неуцтві отут. Фанатизм, чи що? Світ! Такий великий світ! Здається, в мене, бачили б ви, чуєте, діти — золото! Дівчатка — таке мені щастя! Ляльки і Огірочки! Примадонна — теж дочка порядних батьків. Не таке личко, як у вашої, але теж голосок, чуєте, як у найкращій опері! Якби вона вступила до мене, ваша дочка, значить, хто знає? За три-чотири роки, чуєте, ви мали б таку купу золота!..
При цьому Щупак показав обома руками, яку купу золота їхня дочка принесла б їм, якби вона вступила до його театру.
Чи зрозуміла канториха все як слід — важко сказати. Вона тільки зрозуміла, що це опудало, з великим димарем на голові і з відворотною голеною пикою, варнякає про якесь дивне сватання для її дочки й пропонує їй такі речі, що аж верне, слухаючи... І в ній прокинулася мати, мати, створена на те, щоб захищати й стерегти свою дитину, як зіницю ока, мати, що насилу спромоглася поставити її на ноги, мати, що тремтить над нею, як над тендітним, гарним, коштовним скляним посудом — і, не маючи бажання вдаватися у глибокі міркування, вона відрубала ще гостріше, ніж перше:
— Не дочекають того мої вороги! Що ви собі думаєте, хіба ми з кравців чи з шевців, щоб дозволити нашій кровинці піти до комедіантів, блазнів, волоцюг?.. Чи бачили ви таке!..
Ці кілька теплих слів, що їх Лея вимовила одним духом, видно, не дуже сподобалися директорові театру і, певно, таки дуже допекли йому. Відворотне, зморщене обличчя його нараз пожовкло, позеленіло й вкрилося потом. Стулені губи дивно скривилися, і маленькі безброві очиці налилися кров'ю. Альберт Щупак ладен був добре вилаяти канториху, як вона того заслужила. Яке зухвальство баби отак розмовляти з ним, директором єврейсько-німецького театру!
Бозна-який скандал міг би тут вибухнути... Альберг Щупак не любить довго марудитись. У нього раз-два: "А бо дати ляпаса, або дістати ляпаса..." Щастя, що був присутній Шолом-Меїр. Шолом-Меїр добре знав свого принципала, знав, що то за один, і робив усе, щоб не допускати директора до скандалів, бо сам він додержувався такої думки, що краще не дати ляпаса, аби не дістати ляпаса. Він додержувався думки, що добром завжди можна досягти кращих наслідків... А тому, смикнувши принципала за рукав і хитро підморгнувши йому одним оком, посунув капелюшок вперед, потім назад і сказав канторові:
— Ваша дружина святу правду каже, розумна у вас канториха, слово честі, дарма що чорнява... Але що ж? Одна тільки біда, вони трохи занадто запальні, вони не зрозуміли, що саме сказали тут директор. Директор говорили без задніх думок, що є різні професії на світі. Кожен вихваляє свою професію, як то кажуть: кожний собака тримається коло дверей свого хазяїна, а кожна свиня гадає, що її багнюка найглибша, більше, вони, боронь боже, нічого не мали на увазі ні проти вас, ні проти вашого чоловіка, ні проти вашої дочки. Прийшли ми сюди, кажу я вам ще раз, тільки заради кантора, послухати, як він співає, дай боже нам усім такого щастя і втіхи. Ми б сиділи тут і сиділи, але не хочемо більше вам набридати. До речі, бачу, що до вас уже збираються шибеники в хедер. Вам треба сісти до роботи, як то кажуть: наука божа серцю гожа, бувайте здорові, і дай вам господь бог добру санну дорогу!