Крім того, адміністратор і директор, не досипаючи ночі, провели кропітну роботу — розверстали (розписали) належну частину квитків по установах і підприємствах та різних "партійних, громадських, професійних, жіночих і юнацьких організаціях". Так вже заведено, що для установ і підприємств, та всіх тих згаданих організацій утворено "бронь", тобто залізну гарантію на забезпечення завжди і повсякчас певною кількістю квитків, які можна отримати без черги... Це такий привілей... Отже, зроблено все, щоб задовольнити всіх. І щоб повідомити всіх...
І от — вже далеко за полудень, а біля театру — як на цвинтарі, жодного руху. І ні одного квитка не продано. І навіть — що особливо дивно — з підприємств та установ, та з організацій ніхто ще не з'явився вибрати "бронь", що завжди, нормально, робилося з самого ранку. Що таке?
Директор нервувався. Вже хотів когось посилати, щоби самим рознести квитки по установах і організаціях й втелющити де й скільки буде можливо; мовляв, нехай хоч якась виручка буде й нехай хоч хтось прийде на виставу. Але Сластьон категорично запротестував. "Нехай так!.." Він був ще під враженням учорашнього й мав фаталістичний настрій і тяжко ущімлений гонор. "Нехай так... Прийдуть — прийдуть, а ні — то ні..." "А може, й краще, як ніхто не прийде, — нехай ліпше зірветься вистава, аніж провалитися з громом". А що пахне провалом і ганьбою, в цьому Сластьон після вчорашнього не сумнівався ні крихти, як не сумнівався й у тім, що десь хтось "риє", спеціально "риє"... Йому навіть відома була формула дозволу, висловлена збоку Сазонова: "Чим гірше — тим краще". Отже, виходить, що й дозволено виставу тільки в надії на провал і компрометацію. Так би мовити, спеціально дозволено, і, мабуть, в зв'язку з цим стоїть і ця пасивність "організованого громадянства", чи "організованого глядача", тих усіх завкомів і місцевкомів, для яких заведено "бронь" і які з тієї "броні" сьогодні не хочуть скористатися; мабуть, дістали інструкцію...
Весь персонал театру сходився заздалегодя на свої місця, але настрій у всіх був пригнічений. На всіх вплинуло вчорашнє судилище, а ще щось таке, невловиме й ненамацальне, ніби прийшло з повітря. Всі поводилися тихо, ніби це не був день давно очікуваної й так пильно, з таким творчим запалом готовленої прем'єри, не день очікуваної слави, а день якоїсь жалоби, день неминучої, неуникнимої біди... Навіть упорядчики буфету поводилися тихо, поверталися мляво, насторожено, щоб не стукнути, не грюкнути, ніби робили приготування й самі не вірили, що це все буде потрібне... З часом настрій ще погіршав. Хтось приніс чутку, вловлену в місті, не то на базарі, не то в якійсь установі, — шептану чутку про те, що "вищі кола партії й НКВД проти "Маруськи" та що "за кожним, хто підходитиме сьогодні до театру, будуть спеціяльно стежити невидимі агенти й кожного братимуть на спеціальну замітку"... Ткач коли почув цю чутку (а хтось і йому вніс її в вуха), — торохнув люто кулаком по столі й зібрався бігти до парткому та до Сазонова; але — постояв, поторсав чуба, знизав плечима, а потім махнув рукою. Це все одно, що ганятися за якоюсь химерною тінню чи тому Давидові за "п'ятим колесом"... Тільки смішити себе. Та й... здається, десь наснувалося стільки інтриг, що легко й шию собі зломити... А чутку приніс (чи, може, й розніс?) власне, не "хтось", а Січкаренко, — десь він її ніби вловив, повзла... А відомо, що такі чутки хоч і повзуть, але такі вони моторні, моторніші за радіо й телефон, розходяться швидше за найголоснішу й найударнішу, спеціяльну рекламу. Ну, й хто ж це ширить таку чутку?!. В театрі ця принесена чутка моментально обповзла всіх і вплинула зовсім пригнічуюче. Було тепер ясно, чому біля каси так порожньо, чому не продано досі ні одного квитка. Щось десь твориться дуже неприємне, насуваються якісь хмари. Хтось десь працює в якімось, спеціяльно кимось заданім, напрямку...
Під враженням останньої, такої фантастичної чутки, театр зсередини нагадував скорше шпиталь, де загніздилась печаль, як зубний біль, і нашорошеність. Замість творчого пафосу — стан демобілізації, бажання, щоб все завалилось ще до того, як відкриється завіса. Так буде краще. Замість готуватися, люди огиналися, тинялися, не знали, за що взятися. Режисер пробував проробити ще раз деякі, найслабші, на його думку, мізансцени, деякі деталі, але справа йшла мляво, тупо, пиняво й він нарешті махнув рукою, — "а... до лиха!" Може б, одмовитися? Може би, викинути екстренне оголошення про перенесення прем'єри на інший день? Може би, справді відкликати всю мороку, поки не пізно?.. Може б... Бо в такому стані нічого не можна, зробити. Що можна зробити в такому стані? Але з другого боку, — хто ж візьме на себе сміливість зірвати самому виставу, коли вчора ухвалено виставі бути та й нароблено стільки шуму з рекламою вже давно?! І навіть, якщо виставу ухвалено спеціяльно для компрометації, плянуючи ту компрометацію, то тим більше, — хто ж візьме на себе сміливість зірвати цю плановану компрометацію?! Зірвати самому — це значить умножити біду... І так погано, і так ще гірше... Оптимістично настроєний був тільки Січкаренко, він собі ходив та посвистував, та посміхався бадьоро, не хвилювався даремно. Ні, ще одна людина на цілий колектив нічим не переймалась і була байдужа до загального настрою й до чуток, либонь, і не чула їх, — це був Петро Сміян. Він у блаженно-незбаламученому спокої щось там докінчував у оформленні, доробляв, переробляв, допасовував. Мовчазний, відчужений, замкнений, від усього абстрагований. Щось тлумачив скупими словами, а більше жестами, робітникам сцени, водячи їх по хаосу декоративних деталів, згромаджених у різних прибудівках та попідвішуваних на колосниках угорі; радився з механіком сцени, перевіряв систему освітлення, перевіряв з електриками-освітлювачами виносну апаратуру — прожектори на балконах тощо. Все повільно. Серед загального панічного настрою він один був утіленням спокою, зрівноваженості, ідеального душевного миру. І ідеальної мовчазної ігнорації всього зовнішнього світу з його "чутками" й інтригами.