Ата випросила собі пару хвилин, щоб перевдягтись і причепуритись, а після того вже й пішла. Була вона в скромній темній легенькій суконці з моряцьким ковнірцем, і в ній вона була більше подібна до молодюнької скромної студентки, аніж до театральної зірки. Була трохи засмучена й через те особливо гарна, як замріяна квітка. Вона трохи підмалювала уста, й вони виглядали дерзко; зробила вона це з вічного жіночого інстинкту бути ще кращою, і тільки, але, може, й для того, щоб ще більше уяскравити презирливу гримаску тих уст. Бо ж вона мала зараз йти грати роль кандидатки на майбутню орденоноску! Такої ролі у неї ще не було... Хіба не пікантно!?
Редакція містилася за широченною площею, в великім рудо-рожевім будинку; Ата проходила поуз нього багато разів, але ніколи не була всередині. Той будинок завжди гудів (і тепер), як велетенський вулик, — там працювали якісь невгамовні великі машини. В нижнім поверху крізь великі вікна навіть було видно деякі з тих машин. Це тут була друкарня. Вище — складальний цех, лінотипний , переплетний, експедиційний... А найвище — сама редакція. Така піраміда!.. Вся ця піраміда називалася "Червоний Комунар", обласний часопис Обкому КП(б)У. Це зафіксовано не тільки в головах людей, а ще й на дзеркальній табличці з правого боку вхідних дверей. Ні разу Ата тут не була, хоч це так близько і хоч тут і працювало чимало її знайомих, в тім числі й молодий поет Олекса ВІТЕР, приятель її, якимсь там коректором чи літературним редактором.
Вони піднялися на третій поверх, минули ряд дверей з написами назв різних редакційних відділів та підвідділів, бухгалтерії, загальної канцелярії тощо й зупинилися перед дверима з написом "РЕДАКТОР ГАЗЕТИ "ЧЕРВОНИЙ КОМУНАР" ТОВ. СТРАМЕНКО. Без докладу не заходити!". Та тут двері самі відчинилися назустріч, так що не було потреби "докладувати", й вибіг сам Страменко, простягаючи гостинно й картинно руку: "Будь ласка!.." Він був чисто виголений (чи взагалі такий стиль, чи тільки сьогодні?), в новесенькій, свіжо випрасуваній т. зв. "косоворотці", причісано-наодеколонений...
— Будь ласка!
В кабінеті сиділо ще кілька осіб, що й звелися назустріч. То були співробітники Обкому та інші співробітники чогось, — якісь, як видалося Аті, занадто буденні, порівняно з Страменком, люди, бо неголені, неохайні, в заношених сорочках, — тут-бо (в цій країні взагалі і в місті Нашому зокрема) не прийнято щодня голитися та міняти сорочки, по-перше, нема коли й нема за що, й нема тих сорочок подостатком у крамницях, а по-друге, це ж "дрібнобуржуазний забобон гнилої Европи"! Тому голений і чисто вбраний чоловік виглядить усюди, як грішник, як біла ворона, бо... бо дійсно по-буржуазному, ніби дитя, щойно вийняте з купелі. От як Страменко тепер. Всі привіталися з Атою за руку й сіли. Обличчя у всіх засвітилися щирими привітними посмішками, бо без доброї людської усмішки не можна було дивитися на цю дівчину в скромній суконці з моряцьким ковнірцем і з тільки трішки-трішки підведеними устами, немов зумисне, щоб поглузувати з такої звички "красунь", що від Бога краси не мають. Ату запросили сісти теж: в м'якому, шкірою оббитому кріслі-фотелі... А в Страменковому кабінеті були тільки такі крісла — оббиті чорною шкірою, глибокі й вигідні фотелі, та ще така ж чорношкіра канапа під однією стіною, на якій навіть лежала маленька барвиста подушечка, вишита українським орнаментом, наставивши лукаво й нашорошено вушка вгору.
Всі сиділи, лише Страменко стояв посередині, ніби зумисне рисуючись перед гостею своїм випрасуваним і таким панським виглядом... Він щось там говорив, важно, велично жестикулював, а Ата й не чула допуття — вона дивилася на Страменкову фігуру взагалі й їй було чомусь досадно. Вона би мусіла пишатися, що стільки їй уваги й що це редактор так вирядився заради неї (заради неї ж!!), а їй — досадно. Не сподобався він їй на цей раз. Набундючений, пиховитий, зарозумілий, а вигляд, як у кота. Ну зовсім, як у кота! Він так походжає, ну, так якось набундючено й "елегантно", й так рисується, а риси обличчя... ну, як би їх схарактеризувати... Підлабузник, не підлабузник, але щось таке подібне, — величні і в той же час вкрадливі жести, єхидні очі, тонкі злі уста, нахил голови такий, як у того достославного "чєґо ізволітє?.." Хоча він і тримає ніби її гордо ... Ата згадала байку про Чубенкову дискусію з цим Шефом і організатором "Червоного Комунара", ще й винахідником цієї назви — згадала дискусію й Чубенкове резюме в ній:
"Ех, ти, Страменку! Почервонив ти червоне й без тебе... Так ніби комунари бувають білі! Отут ти й увесь, такий як є... Застрахувався в благонадійності на цілих 200 процентів! Але той, що вигадав назву "Завод ЧЕРВОНА СИНЬКА", все-таки побив тобі рекорд, бо він перевиконав план на 400 процентів... Доганяй же, Страменку, "Червону Синьку"!.." — згадала це і засміялась. Всі присутні сприйняли це як вияв великої радості з їхньої уваги, й почали ту увагу виявляти ще пильніше, енергійніше, — розпитували про се, про те. І Ата всім гостям охоче відповідала (зумисно охоче). Розмова вив'язувалася так, що Страменкові, господареві цього кабінету, ніяк було й слова вставити. Але він на те господар, опанував ситуацію — заліз за стіл, накритий склом поверх зеленого сукна й заставлений різним редакторським причандаллям — приладами для писання, стосами книг і довідників, аж двома телефонними апаратами, скринькою для тютюну тощо, — всівся важно в своє крісло й кахикнув значуще... І вся увага перейшла до нього. Страменко керував тепер бесідою. Ату питали про її працю, про її біографію, про її плани... Ата ніяковіла, бо занадто офіційно починали копирсатися в її житті, але відповідала, — стримано, стисло, коротюнько. Де вчилась? — там-то. Скільки років? — стільки-то. Плани? — жодних поки, працюю... Не планую... Біографія? — не пам'ятає дитинства, трохи пам'ятає роки безпритульності. Чи член комсомолу? — ні... Це викликає щире здивування й явне огірчення у присутніх. Хтось запитує-стверджує, що вона хоч і не член комсомолу, але напевно вступить в найкоротшім часі. А Страменко навіть досить прозоро й недвозначно натякає, що перспектива, яка її чекає, навіть вимагатиме того, щоб вона була комсомолкою... Інші стверджують кивками та мугиканням Страменкові слова, здогадуючись, про що мова. "Отже, йдеться таки про орден", — думає Ата, але не каже ні "так", ні "ні". Перевела розмову на інше, їй мулько. Вона зовсім не розуміє, для чого Страменко накликав цих, заштурханих дійсністю й "політикою", людей, — адже ж не вони видають ордени, й це не урядова комісія! А втім, почім вона знає, як то видають ті ордени!.. Ату питали про її працю, захоплювались її мистецтвом, пророчили їй велике майбутнє... Потім зайшов Колька Трембач з фотоапаратом і спеціальним приладом для запалювання магнію й сфотографував усіх, власне, Ату в оточенні всіх цих неголених і досить замотеличених людей. Потім сфотографував ще раз Ату і то так, що вона ніби сидить поруч зі Страменком, в оточенні знову ж таки всіх тих неголених і замотеличених людей. Після того всі інші пішли геть, попрощавшись з Атою й з редактором, лишились вони тільки вдвох. Ще трохи побув Трембач, сфотографувавши Ату (саму), а також Страменка ще кілька разів, а потім і він пішов. Лишилась Ата з редактором. Редактор зразу змінився — вигляд його став занадто ліричний і з натяком у всій фігурі, мовляв, — "це ж я все для Тебе так вирядився!" Його огорнула легенька меланхолія й найшла "надзвичайна щирість". Він вийшов з-за столу й хотів сісти біля Ати, але не зважився, — дівчина так нашорошилась, що відвага геть щезла зразу й він знову заліз за стіл. Закурив і почав говорити про свою пошану до неї та що це він, іменно він! хоче "організувати" їй орден. Ата слухала його через п'яте-десяте, а сама думала, як би їй вибратися звідси. "Він хоче "організувати" їй орден!?" Досі думала Ата, що то робиться інакше, що ордени не "організовуються"... Але не стала сперечатись. Зрештою — може, й так буває, може ж, і "організовуються"!!. З нудьгою озиралася по кабінету. Страшнувато їй тут. Але — "та соромся ж, боягузко!" вже глузувала з себе, оговтуючись; нехай говорить... Страменко говорив, а Ата розглядалася, які то апартаменти в редактора "Червоного Комунара", змагуна з "Червоною Синькою". Це були досить імпозантні, як на місто Наше, апартаменти. Кабінет великий і дуже добре обставлений, і так обчіпляний різними мапами, телефонами та різними схемами й діаграмами, ніби це штаб світової революції. Звичайно, Ата штабу світової революції ще ні разу не бачила, але бачила багато інших "штабів революції" на сцені, й вони були куди менш імпозантні, а значить, це більш подібне до штабу революції світової, отак той штаб мав би, далебі, виглядати. На одній стіні висить величезна мапа обох півкуль земної планети, обтикана якимись прапорцями різнокольоровими та різними значками й фігурками. На іншій стіні — докладна мапа України. Потім мапа їхньої області. І все це в прапорцях, у значках, в червоно— й синьоголових булавках. Над столом великий кольоровий портрет Сталіна. Обабіч нього менші портрети Маркса й Леніна. В кутку етажерки з книгами в червоних палітурках — твори Сталіна й Леніна... На столі — посередині — гіпсові бюстики Сталіна й Леніна, потім телефонні апарати і безліч різного причандалля для вигідної редакторської праці... А Страменко говорить. Ата вслухається одним вухом — він, здається, закінчує свій штурм словесний. А закінчуючи, він говорить щось таке, що Ату й здивувало, — він "зовсім не настоює, щоб вона вступала до комсомолу", навпаки, потішає, що то нічого, що бувають люди, як-от вона, потрібні й вартісні навіть поза комсомолом. Навіть, може, це добре. Авжеж, дуже добре! Він їй допоможе вибитися в люди... Це він хоче організувати їй орден. Страменко вважає за потрібне повторити це кілька разів, з особливим натиском, з підкресленням. А закінчив Страменко зовсім твердою обіцянкою, як присягою, що таки "організує" орден, бо це "від нього й тільки від нього залежить". "Від нього залежить все".