"Купують тебе! Купують, дівчино!.." — і тут їй стає моторошно. "І за орден той запросять високу, ой яку високу ціну! Вже просять! Не просять, а вимагають!.. Вимагають!.. Але й це ще не вся ціна, що хоче той Страменко (від цієї думки її кидає в жар), а головна ціна в іншім — станеш ти канаркою. Зв'яжуть тебе золотим тим ланцюгом орденоносним!!! Вже в'яжуть!"
Чим більше Ата думає, тим ясніше бачить, що її в'яжуть і таки зв'яжуть. Якщо заповзялися, то напевно зв'яжуть...
І тут Аті згадалася Оксана Петрусенко, ця краса й гордість цілої республіки, згадалася нагорода її орденом, спекуляції навколо цього, загадкова її смерть, либонь, за участі тих, що давали орден... Ату огортає отороп...
А вона ж Оксану Петрусенко не тільки обожнювала й любила до безтями, а й була її, так би мовити, підшефною, ще студенткою бувши.
* * *
В театрі всі — товариші й товаришки — поздоровляли Ату. Неприховані нотки заздрощів бриніли в щирих і нещирих тих поздоровленнях. А Ата була сумна.
Того ж вечора передали їй, що дзвонив редактор "Червоного Комунара" й просив сказати їй, щоби вона не забула про заповіджене інтерв'ю. Зразу Ата не зрозуміла, про що мова й що це значить, а потім згадала Страменкове запрошення при кінці візити! Згадала його натяки, згадала шкіряну канапу з вишитою подушечкою, що так лукаво виставила вушка, і — в душі її закипіло, заклекотало...
Ата більше не зайшла до "Червоного Комунара", до кабінету її великого редактора — ані на другий день, ані на третій, ані на четвертий... Ніколи!
Сластьон, що належав до числа небагатьох, які не поздоровляли Ати, дивився на дівчину й чомусь посміхався. Аті страшенно хотілося спитати в нього, чого він посміхається. Але не спитала — ану ж він з властивою йому прямотою бахне щось таке, від чого вона згорить з сорому. Ткач теж зустрів якось Ату в фойє і потис їй руку міцно, і на цей раз не був такий понурий, як раніше, а засміявся зовсім безпричинно.
А Страменко був дуже й дуже на неї розгніваний і взагалі на всіх розгніваний. Так передав їй той смішний Трембач. А передавши, потішив:
— Не журіться, товаришко Дахно! Я вам колись сам "організую орден", та не такий, в сто разів кращий! їй-бо!
Він так і сказав — "організую орден".
Ата спалахнула на ті слова і страшенно здивувалась:
"І звідки він те чув!?"
Страменко ще двічі присилав спеціального якогось "редактора" з "Червоного Комунара" й дзвонив телефоном. Але Ата не пішла, мотивуючи тим, що їй "страшенно ніколи" та що в неї "голова болить". Знала, що накликає на себе велику біду, а в кожнім разі наживає великого ворога, та що це їй може коштувати праці, але ж... Так багато ходити по той орден!..
"Ні!" На тому й крапка.
Але фотографії й інтерв'ю Ати таки з'явилися в газеті. Чи по інерції? А чи, може, справді він хоче таки втелющити їй ордена?
* * *
Чого не договорив Колька Трембач? — от що цікавило Ату.
Але вона того не взнала. Та й сам Колька Трембач не знав як слід, чого він не договорив. Він тільки хотів сказати (власне, й сказав, тільки не розшифрував), що Страменко хамелеон і безпринципний кар'єрист, і шкурник, лізе по головах людських без жодних викидів сумління. Та що його побоюються й не люблять навіть однопартійці, видатні діячі міста Нашого, ставляться до нього трохи з огидою, як до безоглядного вислужника, що пробиваючи кар'єру, не пожаліє й рідної мами. Ось це хотів сказати Колька Трембач, те, що йому достоменно відоме. Але за цим ще ж було те, що Кольці зовсім невідоме або мало відомо, бо він дуже молодий. А втім, він щось таке чув теж, підслухав... Бо хіба мало чого говориться поза життьовими офіційними лаштунками, особливо коли старші люди заховаються десь на відлюдді, й добре вип'ють, і мають ілюзію безпеки... А те, що він чув одним вухом, це ось що:
Цей "безпринципний хам" видряпався нагору по головах своїх найкращих друзів, колишніх своїх товаришів боротьбистів та інших "ухильників націоналістичних", зрадивши їх і продавши поштучно... Оклепував їх і віддавав на розп'яття, як той Юда Христа за тридцять срібних... Останнім боротьбистом, якого він допоміг розп'ясти, був один нарком... Ось таке підслухав Колька і міг би розказати. А може, й не зміг би розказати, бо таки страшнувато. Авжеж.
Для чого це Колька підслухав? Хто його знає. Є вуха, і в них набивається всіляка всячина. А, зрештою... хто ж його знає! Це загадка. Зрештою — все може бути. Як вільно старшим видряпуватися без жодних викидів сумління по чужих людських головах, то чому не вільно молодим теж? І таке може бути.
Все може бути.
Серед цього торжища різних "героїв нашого часу", серед потворного цього маскараду, серед жорстокої гри в піжмурки одного з усіма і всіх з одним — гри в піжмурки з честю, з совістю, з життям і смертю, — все може бути.
Все може бути!
XII
"Генеральна лінія"
Сам паша турецький Гірей стрепенувся й забув про свою кохану "ханум" якраз посередині зворушливого ліричного монологу, й стрепенулися всі одаліски, лежавши так мальовничо біля "водограю", втратили вмить горду й ліниву апатію східних красунь, коли до них, на самісіньке нібито подвір'я паші з'явилися несподівані гості — знаменита Людмила Богомазова, "Генеральна лінія", і... Сазонов! Тільки хто прийшов у супроводі кого?!. Вона прийшла в супроводі Сазонова? Чи Сазонов прийшов у супроводі Богомазової?..
Від несподіванки всі заворушилися, а потім знову завмерли.
— Можна до вас? — напівсерйозно, напівбайдуже спитав Сазонов, звертаючись до всіх зразу і в той же час ні до кого, як справжній владика тут і на всій землі цій.
І, не чекаючи відповіді, почав роззиратися біля себе навколо, очевидно за стільцем, пошукуючи, щоб сісти.
Сластьон спалахнув, нахмурився. Він страшенно не любив, коли перешкоджають йому в праці, коли заходять за сцену чужі люди, і згарячу міг полохнути не тільки Сазонова; в ньому жила гордість і амбіція мистця, що вважав себе й свою працю понад усе й понад усіх, і навіть понад королів. Борюкаючись, щоб опанувати себе, спитав хрипко:
— Чим можу е-е ... служити ... е-е?..
— Та ми так, подивитись, — посміхнувся Сазонов, все роззираючись. — Можна?
— А-а... "так"?..