— Он як, бажана машина бажань! — уголос сказав пан Вівторакус. — І хто ж її собі забажав?
— Цс-с-с! — благально просичав пан Пляшкер. — Я забажав!
— Розумію. Тому вона — бажана машина,— сказав пан Вівторакус. — І що з нею робити? Ану-ну, чи відгадаю? Вона видає музику!
— Ти не розумієш мене, — прошепотів пан Пляшкер. — Ця машина виконує бажання!
— Ти, мабуть, жартуєш? Авжеж, ти жартуєш!
Пан Пляшкер похитав головою.
— Слухай, у тебе є щось таке, чого ти собі дуже бажаєш?
Пан Вівторакус трохи подумав.
— Ні, я маю все мені потрібне.
— Ну ж бо, ще подумай! Ти, безперечно, щось пригадаєш.
Пан Вівторакус подумав ще.
— Так, дещо пригадав, — сказав він. — Пан Кулес уміє казати лише "Добрий день!" Було б непогано, якби він умів сказати щось трохи більше. Так, як інші папуги — ну, там: "Смачного!" чи "Лайнюк!" або "Тюхтій!"
— А бач! От я й зможу виконати якесь твоє бажання! — зрадів пан Пляшкер. — За те, що ти сьогодні приїхав, забажай собі щось!
— І моє бажання справдиться? Ти, мабуть, робиш з мене дурня? Авжеж так?
— Ні, ні! — запевнив пан Пляшкер. — Ти просто спробуй! Ось поглянь! Я ставлю оцей важілець на ‘ввімкнено". Бачиш? Тепер тобі треба лише промовити своє бажання в оцей розтруб!
Пан Вівторакус прокашлявся.
— Я... ну, я хочу, щоб пан Кулес говорив!
— Ой, постривай, не так швидко! — зойкнув пан Пляшкер. Та було вже запізно. Машина загула, і лампочка перестала блимати.
— Що? Я зробив щось не так? — захвилювався пан Вівторакус.
— Ні, але ти не точно висловив своє бажання. Боюся, що папуга зараз заговорить.
— Та мені ж цього й треба... — почав пан Вівторакус, але папуга не дав йому доказати.
— Ходив глек по воду поки сонце зійде роса плаче без голосу не подавай знаку нашому індику про сороку триндику базіку велику славу той має хто високо літає а низько падає як сніг на голову тримай у теплі та в добрі спіть мої діточки любі та
милі гості прилетіли журавлі впали сіли на ріллі... — голосно й виразно пролунало з клітки.
— Він говорить, він говорить! — нестямно вигукнув пан Вівторакус. — Що ти на це скажеш?
Та не встиг він своїм звичаєм сам відповісти на власне запитання, як папуга знову урвав його:
— Брехнею світ не бачив пройдисвіта нашого часу мало вогню стрибай у полум'я кладу долоню на жар-птиці перо пише вам нічого не буде з нічого не вродиться дурнем і помре!
— Він говорить, він говорить, як по писаному! Він... — Закінчити речення пану Вівторакусові знов не пощастило, бо птах щосили правив своєї:
— Моя хата скраю я нічого не знатимеш краще спатимеш і на кулаці як щастя в руці що руку миє слізьми личко біле чорний прудиусе які в тебе руді вуса у вівса у пшениці золоті косиці у гречки чорні вершечки з корінцями змагаються горобці з
синицями з білими паляницями!
У двері постукали. Пан Пляшкер миттю прискочив до ліжка, висмикнув з нього простирадло й накинув на машину здійснення бажань. Пан Вівторакус наслідував його приклад — зірвав із себе піджака й накрив ним клітку з папугою. Аж
тоді пан Пляшкер гукнув:
— Заходьте!
Пані Моркван розглянулась по кімнаті.
— Даруйте, але ви слухаєте новини, я хотіла запитати, чи передавали вже прогноз погоди. Чого сподіватися на завтра?
— Рука руку миє авто прибуде непроханий гість сьогодні зроби завтра гуляй з нашої хати не пересидиш дощу до ночі всі охочі до школи підуть великі зливи впадуть на мою голову не стромляй куди не влазить гречаної вовни сім мішків з трьох
сот їжаків хвіст один у полі не воїн... — глухо забубоніло з-під піджака.
— Ой, я думала... я хотіла... Вибачте! — збентежено мовила пані Моркван і швиденько захряснула двері з того боку.
— Коли розлітаються двоє очей краще менше слів на вітер надувся кулик не великий та бравий лицар битви не боїться вовк собаки та не любить скупий платити за все доводиться часом не києм то палицею докинути де за що купив за те й продаю вітра в полі! — балакав далі пан Кулес.
Тепер він не вгавав ані на мить.
— Може, нехай би він уже помовчав? Авжеж, хай помовчить! — закричав пан Вівторакус панові Пляшкеру, а папуга прорік:
— У сімох няньок шлях до успіху провадить через гору високую орел воду вилий на колоду та на грім та на дощ та на блискавку ясну зорю провіщає просто простакам риба танцювала з раком а петрушка з пастернаком... — варнякав пан Кулес.
— Це все через тебе! Ти захотів просто, щоб він говорив, ось він тобі й говорить без упину! — ще дужче за пана Вівторакуса загорлав пан Пляшкер, силкуючись перекричати папугу.
— То що ж тут удієш? Нічого тут не вдієш! Мусиш слухати, й годі, — бідкався пан Вівторакус.
— Чи маєте ви для мене питання полягає в тому великому лісі та в стрісі він майстер з ласки Божої всі радощі й прикрощі з небес вам спливають із вас... — балакав невтомний папуга.
— Удіяти дещо, звісно ж, можна! — гукнув пан Пляшкер пану Вівторакусові. — Увага! Я хочу, щоб пан Кулес більше не говорив!
Машина загула й заблимала. Пан Кулес устиг іще сказати:
— Навіть найдурніші селюки будь ласка завдайте ж ви доброго жару... — На цьому лампочка погасла й пан Кулес замовк.
— Обміркуймо тепер гарненько твоє наступне бажання, перш ніж ти його вимовиш, — сказав пан Пляшкер у жаданій тиші.
— Наступне бажання? Ні, дякую, я більше нічого не бажаю! — відсахнувся пан Вівторакус.
— Боюсь, тобі таки доведеться висловити ще одне бажання, — присоромлено сказав пан Пляшкер. — Бо й я зопалу бовкнув непродумане. Тепер твій папуга взагалі не говоритиме нічого.
— Навіть "Добридень!" чи "Пан Кулес!" не казатиме? Ну, тоді я, певно ж, мушу загадати ще одне бажання: я хочу, щоб пан Кулес умів говорити так, як я!
— Стривай, не так швидко! — застеріг пан Пляшкер, та машина вже загула.
— Чи я, власне, відчуваю спрагу від довгого говоріння? Авжеж, відчуваю! — озвався пан Кулес із клітки голосно й виразно. — Дайте мені, будь ласка, води, та швидше!
— Він говорить, він говорить, як слід! Цілком як людина! — вигукнув у захваті пан Вівторакус. І відчинив дверцята клітки. — Вилітай, пане Кулесе, вилітай! Зараз буде тобі вода!
Папуга незграбно видерся з клітки, пурхнув і сів пану Вівторакусові на плече.
— Підемо на кухню? Авжеж, так і зробимо! — сказав він звідти. — На кухні є посуд!