"Царські люди in spe".
Говорили чимраз тихіше, щоб який чорт не підслухав.
Хтось добув із шароварів добре вже постирані кістки.
"Кидаймо!"
Скорочували час, як могли. Але нервувалися, і навіть кості не могли цьому нервуванню зарадити.
"Хтось іде!"
І властитель костей сховав їх назад у свої глибокі шаровари.
Увійшов покойовий гетьманський Кендзєровський, оженений з сестрою Насті Скоропадської, чоловік молодий, не дуже ще бувалий, але відомий своєю вірністю Мазепі.
"Як же там, Кендзєровський,— стали питати його,— не чув, що там діється на тій раді?"
"Звідки я, ваші милості, чути маю. Двері позамикані наглухо, скрізь варти, туди й миш не пересунеться".
"От, як москалі вміють секретні ради тримати!"— зауважив хтось.
"То правда, а ми свобідний народ і не любимо секретів. Що на серці, те й на язиці".
"Біжимо з язиками, чи треба, чи не треба".
"Але як же там, пане Кендзєровський, не чув, коли гетьман поверне?"
"Кажу милостям вашим, нічого я не чув, і сам прийшов подивитися, чи не повернувся вже ясновельможний, бо звідси до царського постою недалеко. Піду назустріч".
"Іди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так і нас ісповісти".
І Кендзєровський пішов.
Ломиковський потягнувся і позіхнув на всю губу: "Їй-Богу, вже мені того всього забагато!"
"А мені обідати хочеться,— сказав, утираючи губи, полковник Танський.— Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо має чоловік себе морити?"
"На гетьмана з обідом чекаємо".
"Може, він у царя обідатиме".
"А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар своїх радних на обід запросить. Іду я. У мене тут і знайомі є. Хоч медку поп'ю. Тутешні люди вміють добрі меди ситити".
І Танський вийшов.
Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від вуха до вуха.
"Не люблю я цього Танського",— сказав.
"А це чому?"
"От так, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт".
"Щось ніби Кочубей".
"А гадаєте, панове, що Кочубей певний?"
"Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати,— зауважив Орлик.— Щодо Танського, то гадаю, що він, як компанійський полковник..."
"Компанійський, охочекомонний чи сердюцький — один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині",— замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі генеральні старшини і полковники старих, справжніх, козацьких полків тримали себе за щось окреме.
"Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники поки не вишумлять, то з серцем до них не підходи".
Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли.
"А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму під Самойловичем копав, а тепер, мабуть, під Мазепою гребе".
Апостол боронив свого свата. Не такий-то він небезпечний. От, звичайно, біда, коли жінка чоловіком ніби швець шкурою крутить.
"Ні, ні, пане товаришу, не борони ти генерального судці. Побачиш, він колись ще таку штуку затіє, що всім одне горе вийде",— обстоював Горленко.
"Наш судень Чуйкевич куди краща людина".
"Золото — не чоловік!"
"А син?"
"Яблуко від яблуні недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався".
"Гадаю, що в нього ще більше характеру, ніж у батька. Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубеєву Мотрю, ну, як чорт у вербу".
"Добра мені верба, Кочубеєва Мотря! Це ж найпишніша троянда, пане товаришу!" — зауважив Орлик.
"Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жінку маєш, але й на інших не від того, щоб глипнути оком. Звичайно — молодий. А мені вже не до жінок. Отож, кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана втекла, а він її у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це вірність!"
"Бувають ще характерні люди на нашій Україні".
"Україна буйна, а на ній усяке квіття процвітає".
"Але будяччя найбуйніше буяє!"
"Звичайно — степ. Та ми відбігаємо від речі. Про молодого Чуйкевича мова. Чую, він тепер знову до Мотрі сватається".
"Говорять".
"Кажуть, нібито Кочубей і старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб їм дітей повінчати дозволив".
"А гетьман що?"
"Викручується,— прошептав Горленко.— Кортять Мошка гуглі",— і старшини стали голосно сміятися.
"Такий старий, а на жіночу вроду —пес".
"Тут не в старості діло, а в комплекції. Такої комплекції наш гетьман і — годі".
"Але що йому не наскучать ті юбки?"
"Доброму козакові гостра шабля і гарна юбка не наскучать ніколи. Шабля на війні, а юбка дома, от воно як!"
Апостол крутив свій дивно закоцюрблений вус.
"Та що ви його так крутите, пане товаришу, як Мошко пейси?" — жартував Ломиковський, а Горленко відповів:
"Товариш Данило, бачите, кінець вуса такий гачок чіпає, щоб на нього жінок ловить".
"Як риб на вудку".
Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло і відповів:
"Твоєї, товаришу, не зловлю. Не бійся?"
"Тс!.."
На порозі появився Кендзєровський, цитьнув і нараз вискочив на двір.
"Гетьман із воєнної ради вертає!"
Полковники попричісували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували і поховали.
"Та й накурили ж ми в тій хаті".
"Ніби архієрей у церкві накадив".
Орлик відчинив вікно і здалеку побачив гетьмана, котрому назустріч біг Кендзєровський.
* * *
Орлик знав гетьмана, як тільки можна було його милість знати. Вгадував, коли він у доброму, а коли в поганому настрої. Тепер жахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликові потемніло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого він бачив по від'їзді царя Петра з київського бенкету... "Слухай, що Меншиков каже".
Орлик відскочив від вікна і почав згортати та порядкувати на своєму столі якісь папери. Деякі ховав у нагрудну кишеню.
"Не остався наш гетьман у царя на обіді",— зауважив Данило Апостол і перестав крутити свій ус.
Нагло відчинилися двері, і в хату увійшов Іван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блідаве, ніби зі слонової кості, паленіло. Між бровами зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтів.
"Здорові були!" — сказав, не підводячи задуманих очей, перейшов хату і вступив у свою спальню. Кендзєровський заніс за ним туди кирею і шапку, замкнув двері і вийшов до старшин. Ті стояли, збиті в гурт, збентежені і не знаючи, що їм робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний?