Козаки сильно озлоблені на царя. Його вважають прямо своїм катом. Краще з Лютром, як з Вельзевулом, говорять".
Обличчя Піпера ще більше поморщилося, а його очі заблистіли насилу здержуваною погордою. "Пане графе,—казав, звертаючися до Реншільда,— не малюймо собі будучності надто рожевими красками. Увійдемо в край чужий, невідомий нам, між народ, котрого не розуміємо. Треба числити на власні сили, а не на його сприятливість і допомогу".
"Себто?" — спитав, ніби свиснув, Реншільд.
"Себто,— відповів, роздуваючи ніздрі, Піпер,— треба нам сполучитися з Лєвенгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку. Надто великий ризик, це не хоробрість, а очайдушність, авантюра".
"Лицар і авантюрист — недалекі поняття,— зауважив король, перериваючи тим висловом суперечку двох своїх ексцеленцій.— Жалію, що не можу бути одної гадки з паном канцлером. Рожеві скла це прикмета молодих, а чорні — старих. Я хочу голим оком дивитися на світ".
Піпер скривився, ніби йому гіркого подали, і відкашельнув значуче. Король порушився на своїм стільці.
"Не хотів я вразити пана канцлера, котрого гадку високо собі ціню, але після побід, яких нам не пощадив Господь, не маємо причини дивитися надто чорно в будучність. Козаки — народ воєнний. Це вояк іншого типу, ніж наш, але хоробрий. При добрім проводі він може стати дуже корисним союзником".
"А скільки тисяч того союзника приведе нам гетьман Мазепа?"
"Приблизно відомі мені сили гетьмана Мазепи,— відповів король.— От і тепер є у мене посланець від нього — розказує".
"Але ж цар щораз нових формацій вимагає від Мазепи, і цей відмовити не може",— зауважив Гіллєнкрок.
"І якраз тому,— перебив король,— нам треба поспішати на Україну. Скоріше прийдемо, більше козаків перейде на наш бік. А не забуваймо, що також великий візир обіцяв мені свою допомогу. Не гадаю, щоб падишах супротивився політиці свого візира".
Реншільд і Маєрфельд тріумфували. Король стояв на їхньому боці. Ексцеленція Піпер, наймудріша шведська голова, вірний дорадник двох королів, про котрого казали, що король Станіслав в руку його цілує,— програв. Стояв безмовно, похитуючи своєю червоною, спітнілою головою.
"Але ж бо душно",— говорив, щоб щось сказати.
Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й гобої, загуділа земля від тупоту тисячів ніг.
Реншільд зіскочив з вікна і відступився набік, щоб король міг бачити, як переходить військо.
Йшли сірі батальйони високих і худих, бородатих фінців, а за ними — голубі полки шведські з синьо-жовтими прапорами, з грифами, яблуками, схрещеними стрілами, з ренами й цвітучими деревами. Прапори, полинялі в бойових огнях, зі слідами крові, подерті, пошарпані, як вірлині крила, що в бурю попід небо літали.
Король, котрий стояв з шаблею під лівою пахвою, з капелюхом у правій руці і очима, що нагадували фіорди, летів кожному прапорові навстрічу. Не кланявся, стояв випрямлений, як свічка, як статуя. Військо побачило його. "Vivat Carolus rex!" — роздалось з тисячі грудей.
Музика тихла, мовкли сурми й бубни, військо здоровило свого улюбленого вождя — полк за полком, кожна чота, кожна четвірня, аж до останньої.
Перейшли. А король все ще стояв посеред квартири з шаблею під пахвою, з капелюхом у руці і очима, що нагадували фіорди, відпроваджував свої полки. Високий, худий, гордий.
Нараз уста його задрижали, як уста дитини, обличчя осінила усмішка, повна безмежної любові, і він вимовив одне тільки слово: "Шведи".
В тім однім слові було все: любов, гордощі, жаль.
"Шведи,—повторив ексцеленція Піпер, стираючи хустиною піт з чола і сльозу зі свого ока.— Шведи".
"Куди ж підемо, панове?" — запитав король, перебиваючи нараз довге мовчання.
"Куди нас ваша милість попровадять",— відповів граф Пі-пер.
Забув про самовпевнений погляд Реншільда, про його уста, що ніби на весь світ зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося, рад був скрізь устрявати,— бачив тільки свого молодого, великого короля, і в вухах і в серцю його лунали слова: "Vivat Carolus rex!".
"Підемо, куди нас ваша милість попровадять",— повторив граф Піпер.
Король кланявся, як звичайно, несміливо й покірно:
"Дякую, дякую панам". А звертаючись до Гіллєнкрока просив: "Пане полковнику, будь ласка, продовжуйте свою працю. Вона важна, вона дуже важна. Позвольте глянути на карту".
Гіллєнкрок відсунув стілець від стола і цілий стіл хотів присунути ближче до вікна.
"Спасибі. Не турбуйтеся. Я й без того бачу".
Нахилився над картою і бігав по ній своїми синіми, розмріяними зіницями. "Тут Дніпро, а тут ріка Сож, тут наш Могилів, а там Смоленськ, там Мстиславль".
На хвилину здержався на тих двох містах, ніби вирішував, котре з них вибрати, має: "Прошу, працюйте далі. Не перебиваю".
Взяв шаблю під пахву, ще раз поклонився і вийшов.
Реншільд підступив до Піпера і простягнув до нього руку. "Ексцеленціє!"
"Ексцеленціє!" — відповів Піпер, і поміж ними ніби нічого й не було.
Реншільд і Маєрфельд вийшли. Гіллєнкрок узяв циркуль, лівим коліном прикляк на стільцю, лівою рукою підпер голову, а правою водив на північ і на схід від Могилева, туди, куди перед хвилиною перебігали сиві зіниці короля Карла. "Могилів, Дніпро, Сож, Мстиславль,— повторяв, вгадуючи королівські гадки.— Значиться, перейдемо Дніпро в напрямі річки Сожі, підемо на Мстиславль".
"Підемо, куди король велить",—повторив Піпер.
ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ!
Літо стояло в повній красі. Життєва сила природи добігала до свого вершка,— місяць серпень. Незабаром і Спаса. Освятять квіти, овочі і мід, відпічнуть спрацьовані руки хлібороба і діти з жалем глядітимуть на небо, прощаючи відлітаючих журавлів: кру, кру, кру!
Настане осінній відпочинок, а там і вечори довші, і казки, і пісні, і вечорниці.
Так звичайно, та не тепер.
Хоч і тепер сонячні дні чергуються з ночами зорішливими, по спеці приходять дощі, по погоді громи, на полях дозрівають збіжжя, а в садах овочі, хоч у природі не видно ніякої зміни, ніякого відхилу від звичайного щорічного порядку, так на землі, поміж людьми, інакше. Людей огорнула тривога. Бентежаться, тривожаться, не можуть собі місця прибрати.
Звіється курява на шляху — кидають серпи і коси й біжать у село, кажуть, що вороже військо надходить, гримить — гадають, що гармати ревуть, в шумі вітру чують крики і стогони людей... Війна.