П'єса на чотири розділи
ДІЙОВІ ОСОБИ
Кривенко — художник.
Антонина.
Орися.
Бурчак.
Паша.
Антонюк,
Піддубний, — товариші Кривенка.
Чупрун,
Козолуп — ковбасник.
Лікар.
РОЗДІЛ І
Орисина кімната.
Просто двері в Антонинину кімнату, в правій стіні — двері в сіни. Під лівою стіною вглиб кімнати стоїть піаніно. Поруч з ним канапа. Над канапою портрет Шевченка, завішаний рушниками. Біля канапи — стіл. Під задньою стіною між дверима в Антонинину кімнату і дверима в сіни — туалет з різними пляшками, дзеркалом і т. ін. В правій стіні на переднім плані — вікно, коло його ліжко. Різні хатні прикраси, підібрані зі смаком. В кімнаті Орися й Антонина. Орися — темна шатенка; дуже гарне, смагляво-матове лице з ясносиніми великими очима. Пишна постать, злегка лінива. Зачіску міняє дуже часто, і кожного разу лице їй дивно змінюється, набираючи то дитячого невинно-наївного виразу, то суворого і строгого, то задирливо-веселого, злегка навіть нахабного.
Антонина — вагітна; в темно-сірому капоті. Лице трохи набухле, ніс припухлий. Дуже білява. Очі з виразом м'якості й несмілості.
Антонина (неспокійна; очі часто з нервовим, тривожним чеканням повертаються до дверей у сіни. Ходить дрібною ходою по хаті животом наперед і машинально тре руки). Ні, ні, він не повірить, Орисю! Ох, не повірить, я чую... Фу, як у мене в висках стукає... (Зупиняється і стискує долонями виски).
Орися (лежачи на канапі, пильно слідкує за нею. Чудно посміхнувшись). Пові-і-ірить.
Антонина (ходить знов). Ой, ні, голубонько, ви мені не кажіть... У мене таке почування цілий день. Я прокинулась і вже почула, що сьогодні щось буде. Снилось щось таке... Наче я десь іду по якійсь стіні. І так страшно мені... І все держусь за живіт... І ще думаю: як буду падать, то треба не на живіт... їй-богу! (Сміється). А мені циганка правду таки сказала: будеш, каже, багата, і буде дитина... Багата, положим, я не стала, а дитина таки буде. Господи! Він ще може подумать... (Зупиняється проти Орисі). Слухайте, Орисю, ви мені скажете правду? 'Тільки саму щиру... Не жалійте мене, не бійтесь. Скажете?
Орися (усміхаючись). Скажу.
Антонина (хвилюючись). Скажіть: ...Ні, я не можу. Скажіть, він... ви... він був коли-небудь закоханий у вас? Орися (спокійно). Ніколи. Антонина. Ні трошки?
О р и с я. Ні на макове зерно. Та ми ж бачились за все знайомство наше раза два, не більше. (Непомітно, але уважно поглядає на Антонину).
Антонина (з невільним полегшенням). Це правда? Ви не з жалю до мене? О, можете не жаліть, повірте, що я винесу все...
Орися (закидуючи руки за голову і потягуючись). Ну, я, здається, не з жалісливих...
Антонина (з вдячним поривом). О ні, ви страшенно добра, Орисю! Ні, не посміхайтесь. Ви... трошки чудна, але ви страшенно добра. У вас є така хороша жалість. Єсть, єсть, Орисю!.. їй-богу, голубонько. Інакше, скажіть самі, чого б ви оселились тут зі мною, ходили за мною? Ми ж так мало й знайомі, я не видатна якась людина, яка й хворою може дать щось другим... Тільки ви скажіть: це ви сказали не з жалості, ні, Орисю? Це правда?
Орися. Сама правдива правда...
Антонина (силкуючись заховати задоволену посмішку). А я думала... Ви така гарна. Я просто якесь страховище перед вами. Та ще тепер. А він же, знаєте, художник, не може минути красу байдуже... (Раптом зупиняється, стурбовано слухає). Дзвонили, здається? Яка година?
Орися (ліниво дивиться на свій годинник). Без трьох чотири.
Антонина. Рівно в чотири, писав... Так ви, голубонько, ради бога, обережно. Да? Тільки натякніть. Я боюсь, що він спалахне, і... Ви не знаєте, він на вид такий спокійний, навіть млявий, а... страшенно гарячий.
Орися (не дивлячись на Антонину). А може б, ви таки самі зустріли його?
А н т о н и н а. О, ні, ні! Я не можу, я не можу... Він... Ні, ні. Я хочу, щоб перше враження без мене... Тільки, голубко, не кажіть йому всього. Натякніть йому тільки, що його жде неприємність, щоб він... Ах, я й сама не знаю! (Дзвінок).
Орися (прудко встає). Він!
Антонина (схвильовано кидається до дверей в свою кімнату. Із дверей, визираючи). Так я, Орисю, буду ждать. Ви тоді покличете. Добре?.. Ох, як у мене серце стучить... (Прислухавшись, хутко ховається й зачиняє двері).
Орися, як тільки зачиняються за нею двері, все з тою ж мовчазною посмішкою хутко підходить до дзеркала, поправляє зачіску і, обернувшись, недбало спирається спиною на туалет. Зачіска в неї проста, скромна, а на
губах грає хвацька, задирлива посмішка; це робить чудний дисонанс. В двері з сіней чути стук.
Орися. Ввійдіть! (Злегка схиляє голову на праве плече).
Входить Кривенко. Високий, товстий, трохи горбиться. Подільське, жовто-смагляве обличчя з довгим носом і біляво-попелястими короткими вусами, спущеними донизу. Брови широкі, темніші за вуса. Очі ніби злегка сонні. Вигляд має неповороткого флегматика. У вишиваній сорочці і оксамитовім чорнім піджаці. Зобачивши Орисю, здивовано зупиняється.
Кривенко. О! Що таке?.. (Машинально ступає назад). Тут не Антонина Павлівна?
Орися (посміхаючись). Перш усього, зі знайомими треба привітатись. Так роблять... всі розумні люди. День добрий! (Церемонно-жартівливо уклоняється).
Кривенко (озирається). Мені писали... на дверях картка з прізвищем Антонини... № 3...
Орися. Не турбуйтесь, ви попали правильно, Антонина там... (показує на кімнату Антонини). Вона зараз не може вийти і просить вас п'ять хвилин почекать. А щоб вам не було нудно, я посижу з вами. Сподіваюсь, ви нічого не маєте проти цього? (Лукаво посміхається, але очі напружено, допитливо слідкують за всією його постаттю).
Кривенко (мовчки якийсь мент пильно дивиться на неї. Помалу, з хмурим підозрінням). А ви як опинились тут?
Орися (весело). Оце маєш! Це мені подобається! Найняла кімнату і живу...
Кривенко. З Антониною Павлівною?
Орися. Атож. Вона — мила людина, і ми з нею досить дружно живемо. Сідайте, будь ласка! (Поводить рукою по канапі).
Кривенко (хмуро). Дякую. (Помалу йде і сідає. Потирає лоб, кусає губи).
Орися (не міняючи пози й посмішки, слідкує за ним. Видно напружену готовність боротись).
Кривенко (не дивлячись на неї). Давно живете разом?