У Вербівських хуторах був у мене кум Сидір Кравченко. Хуторяни мірошником його прозвали, бо збудував він собі вітрячок та так його гарно налагодив, що який би тихий вітерець не віяв, усі вітряки стоять, а його.вітрячок крутиться. Знатний був чолов'яга той Сидір — правдива душа, навіки чесна і богобоязна. Частенько мені доводилось бачиться з ним, бо тоді ходив я ще на охоту качок стрілять; деколи підеш понад плесами, то й незчуєшся, як І за Варварівкою опинишся, біля Сидорової хати; от, було, зайдеш до його та Й переночуєш у вітрячку. Раз по весні налетіло до нас на Тернівку гагар; от я узяв рушницю та й пішов, чи не встрелю якої. Очерети ще не дуже піднялись, так ніяк не підкрадешся: птиця, бач, дуже сторожка; тільки зблизишся — зараз здіймається і переліта на другі плеса. ,Вже надвечір, як посутеніло, проминувши кумів хутір, підкрався і встре-лив-.таки одну. Підходжу до вітрячка, бачу — світиться у віконце, прорізане у дверях,— так собі, невеличке, голова тільки й пролізе,— та й думаю собі: усуну я у те віконце гагару, за що вона здасться кумові? Зійшов тихенько по східцях та й сунув у віконце; а кум побачив, як скрикне: "Свят, свят!" — та ну хреститься. Дивлюсь у щілину, а він аж зблід, аж борошном його посипало; я тоді як засміюсь...
— Не лякайсь,— кажу,— Сидоре, це я!
Відчинив двері, увійшов, а він дрижить та все знай хрестить мене, думає: чи не чортяка це у моєму образі прийшов до його.
. — Не бійся,— кажу,— я сам тебе перехрещу! — та й перехрестив.
— Се ти, Грицьку? — пита.
— Та я ж,— кажу.
— Ну та й здорово ж ти мене налякав,— каже,— як побачив я твою бісовську гагару, то вона мені здалась страшніш од самісінького чорта,
— Як-таки,— кажу,— злякаться птиці. Се,— кажу,— від того, що у тебе казна-що на думці; ми не святі, щоб до нас чорти ходили.
— Е,— каже,— коли ж, бач, я ляканий: мені вже два рази привиджувалась якась мара.
— Чи не така,— кажу,— як І ся?
— Коли б така, — каже, — а то превелике мені лихо напророчила!
— Як же вона тобі привиджувалась? — питаю.
— От слухай,— каже,— та й міркуй собі, коли розчовпеш, що воно за мара така. Ти ж знав,— каже,— старшого мого сина, Івана?
— Як не знать,— кажу,— йому ще "Батьків син" прізвище приложили.
— А знаєш, з чого йому таке прізвище приложили? — пита.
— Не знаю, — кажу.
— Так слухай,— каже.— Як я одружився, на перший рік послав нам бог сина, оцього Івана. Уродився він дуже слабий; думали, що зараз і вмре: уночі й охрестили. І розказать не можна, яка нам морока була з тією дитиною: цілісінький день і цілісіньку ніч кричить, неначе з нього чорти лика деруть. Бідна моя жінка за ним і сама трохи ніг не відкинула, а воно, сердешне, висохло і викоренилось — одні тільки хрящі зостались. Через два роки послав нам бог другого сина. От матері вже не до хо-рого; та, по правді кажучи, і обридло воно таки нам: чимало прийняли ми гріха, благаючи господа, щоб він прийняв його до себе. Було, жінка возиться з меншеньким, а сього, слабого, положить на піл, то воно кричить, поки не посиніє і не простягнеться, як неживе. Було, вернусь я з вітряка і стану гримать на жінку, то вона обіллється сльозами та й одказує:
— Що ж мені з ним робить? Воно і само вмре, і мене з дитиною за собою потягне!
Дуже мені стало жаль хлопчика. Було, візьму його на руки, от воно і замовкне; от я і ношуся з ним: піду молоть, то й його з собою беру. Пестую його, годую кашкою; стало воно потрошку та потрошку одужувать, піднялось на ноги І забелькотіло: "Тату, бозя". Через два роки виходилось, і такий з нього гарний хлопець став, що кому не скажеш, що це той плакса, що хирів, то й віри не йме. А до мене так привикло, що й матері не знало; було, жінка стане надівать йому сороченьку, то воно од неї і рученятами, і ноженятами.
— Іди собі геть! — заголосить.— Нехай мене тато одягає.
То, було, я його І обуваю, і одягаю. Деколи восени або зимою поїду у поле та його не візьму, то такий галас підійме, за возом женеться та просить, щоб і його з собою узяв. Було, і змерзне, і виголодається, а мовчить, тер-тпить, аби тільки з батьком бути. Як вже підріс трошки, то було, бог його зна, від чого, думку мою відгадував: інколи як уночі мелеш, вигорить у каганці світло або нестане в гамані тютюну, то він прокинеться, принесе мені та й каже:
— Спочиньте, тату, а я за вас доглежу!
То я й засну, а він порається біля млина — І засипа, і одсипа, неначе мірошник. Так від того, що він мені так догоджав і я кохався в йому, хуторяни І приложили йому прізвище: "Батьків син". Виріс мій Іван, такий став з нього бравий парубок, що кращого не було у всій околиці: головою вищий од мене, а вже що за добра та щира душа, то не знаю, чи наградив кого господь такою дитиною. Вже став я шукать йому подружжя, так на яку дівчину не гляну, усе здається мені — не до пари. Коли раз заїздить до мене десятник та й каже:
— Голова казав, щоб ви навідались до його у Вербки, щось має вам казати.
На другий день раненько пішов я у Вербки. Уходжу у волосне правленіє, дивлюсь — повнісінька хата народу, голова з писарем сидять за столом і розглядують якісь бумаги. Підійшов я до столу і кажу:
— Здорові були! А чого вам треба?
— Некрутський набір, Сидоре,— одказав голова,— твій Іван на черзі.— Неначе гострим ножем мене в серце штрикнуло, неначе поміст підо мною ходором заходив: ледве встояв на ногах.
— Що,— каже голова,— жаль батьківського сина, аж з виду змінився?
— Ні, — кажу, — поспішав до вас, так трохи втомився. Сам не знаю, що й кажу; сів на лавці та й попросив
напиться. Принесли кухлик, ледве проковтнув, — так мені горло здавило. Оддихав трохи та й пішов додому. Іду, нічого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю і облився сльозами, гіркими сльозами... Наплакавшись уволю, умивсь біля плеса, щоб не пізнали, що плакав, та й пішов додому. Не доходячи верстви зо дві до моєї хати, дивлюсь — іде Іван мені назустріч. Куди б я пішов, то вже як вертаюсь, він вийде до мене назустріч. Тільки його побачив, знов мене вхопило за серце: "Хто мене тепереньки,— думаю собі,— буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?.." Глянуї він на мене та й пита: — Чого се, тату, ви так з виду змінились? Може, нездужаєте?..