— І її продають? — озвалася Сексон, захоплено стиснувши руки.
— Тим-то я й пригнав її тобі показати.
— Але скільки за неї правлять? — запитала Сексон, не ймучи віри, щоб такий чудовий кінь міг стати її власністю.
— Це тебе не обходить, — хутко відказав Біллі.— За неї платитиме цегельня, а не город. Скажи слово — і вона твоя. Ну то як?
— Ось зараз скажу.
Сексон спробувала скочити в сідло, але кобила нервово сахнулась убік.
— Постривай, поки я свою прив'яжу, — сказав Біллі.— Вона просто не звикла до спідниць.
Сексон цупко схопилася за повіддя й за гриву, ногою в чобітку з острогом сперлася Біллі на руку й легко опинилася в сідлі.
— До острогів вона звична, — гукнув Біллі їй навздогін. — Іспанська кров, — одразу не припиняй. Поволі, поволі! І побалакай з нею — вона-бо ж породиста.
Сексон кивнула, вилетіла чвалом за ворота й помчала дорогою. Проїжджаючи повз "Затишний Притулок", привіталася з Кларою Гастінгс, а тоді подалася каньйоном Дикунки.
Коли Сексон повернулася, Рамона була вся в милі. Повз будинок, курники та кущі ягід у цвіту Сексон під'їхала до Біллі, що чекав на неї в затінку на межі їхньої ділянки, сидячи верхи на коні й палячи цигарку.
Вони глянули обоє вниз через прогалину між дерев на те, що колись було лугом. З математичною точністю землю було поділено на квадрати, прямокутники й смужки, що вигравали на сонці тисячами зелених відтінків. Гоу Юм і Чан Чі в широченних китайських брилях садовили зелену цибулю. Старий Гюї з сапою в руках проходив уздовж головної зрошувальної канави, відкриваючи одні заслони, закриваючи інші. Стукіт молотка з-за шопи свідчив, що це Карлсен перев'язує дротом ящики з городиною.
Бадьоре сопрано місіс Поль, яка співала псалмів, долітало до них крізь дерева, змішуючись із дзижчанням колотівки для яєць. Істеричне гавкання Посума підтверджувало, що він і досі запекло переслідує білок. Біллі глибоко затягся цигаркою і випустив дим, замислено дивлячись на луг. Сексон постерегла, що його гризе якийсь неспокій. Вілова рука з повіддям лежала на луці сідла, і Сексон ніжно поклала на неї свою долоню. Біллі глянув на змилену кобилу, але, наче не побачивши її, повільно перевів погляд на Сексон.
— Оце ж бо, — озвавсь він, ніби прокидаючись зі сну. — Тепер сан-леандрівські португали не перекриють нас в інтенсивному господарюванні. Ти тільки глянь, як дзюрчить вода! Вона мені така мила, що часом кортить стати навкарачки й вихлебтати її всю до краплини.
— О, ще б пак! У такому кліматі не мати вдосталь води! — скрикнула Сексон.
— І можна не боятися, що вона втече від нас. Якщо дощі й підвели б — під боком Сонома, вона нікуди не дінеться. Тільки треба поставити насос із мотором.
— Але в цьому ніколи не виникне потреби. Я розмовляла якось із лісовиком Томпсоном. Він живе в долині з п'ятдесят третього року. Отож він каже, що засухи тут зроду-віку не бувало. Дощі завжди приходять справно.
— Гайда, проїдемося трохи, — раптово запропонував Біллі.— Ти ж маєш час.
— Гаразд, тільки спершу скажи мені, що тебе непокоїть.
Він хутко глянув на неї.
— Нічого. Ні, брешу. Дещо є. Однаково ти довідаєшся — не сьогодні, так завтра. Побачила б ти старого Чевона! Його лице витяглося так, що підборіддя колін сягає. Попливло його золото за водою.
— Яке золото?
— Ну, глина… Це все одно. Цегельня ж платила йому по двадцять центів за ярд.
— Тобто кінець і твоєму контрактові на привіз глини. — Сексон одразу збагнула розмір катастрофи. — Ну, а що кажуть на цегельні?
— Волосся на собі рвуть, хоч досі тримали все в суворому секреті. Цілий тиждень їхні робітники перекопували землю в горах, а хімік-японець ночей не спав, проводячи досліди над тим дрантям, що вони йому приносили. їм
для їхньої цегли потрібна особлива глина, якої не скрізь і знайдеш. Ті експерти, що досліджували Чевонове глинище, з біса прикро помилилися. А може, полінувалися глибше копнути. У кожному разі вони розраховували на більші запаси цієї глини. Ти тільки не журись — якось уже викрутимося. Однаково ти нічим не зарадиш.
— Чом не зараджу? — заперечила Сексон. — Ми не купимо Рамони.
— Це тебе не обходить, — відповів Біллі.— Куплю її я, і те, що вона коштує,— крапля в морі проти моєї великої гри. Звісно, я завше можу продати своїх коней, тільки тоді годі вже сподіватися на прибутки. А мій контракт з цегельнею був таки вигідною оборудкою.
— Ну, а якщо здавати деяких коней в оренду для дорожних робіт в окрузі?
— Я це й сам маю на увазі. Можливо, каменярня знову почне роботу, а той чолов'яга, що возив їм каміння, вибрався кудись до Пюджет-Саунду. Та навіть якби я й спродав більшість моїх коней, лишаєшся ж ти зі своїм городом — а це вже справа певна. Просто якийсь час ми повільніше йтимемо вперед, та й годі. Тепер я вже села не. боюся. Коли ми блукали, я побачив, скільки тут можна зробити. Хіба мало нагод траплялося нам дорогою?.. Ну, а зараз куди їхати?
РОЗДІЛ XXII
Коні легким галопом виїхали за ворота, затупотіли по дерев'яному місткові і, поминувши "Затишний Притулок", звернули до каньйону Дикунки. Сексон хотіла навідати "своє" поле на схилі Сономи.
— Сьогодні вранці, як я їздив по Рамону, мені сказали щось дуже цікаве, — почав Біллі, відігнавши від себе на часину клопітні думки про глинище. — Це щодо тих ста сорока акрів. Здибав я дорогою молодого Чевона, і просто так, аби лишень, питаю, чи не віддасть мені старий ту ділянку в оренду? І що б же ти думала! Він сказав, що то зовсім і не власність старого. Він сам її орендує. Тим-то його худоба завше там і пасеться. Та ділянка вганяється клином у його землю, бо з трьох боків земля належить йому.
Потім я зустрів Пінга. Він сказав мені, що та ділянка належить Гілярдові і що той давно б її продав, та тільки Чевон не дає того, що слід. А повертаючись назад, я зайшов до Пейна. Він кидає ковальство — якийсь кінь так його бриконув, аж йому спину скрутило — і береться до перепродування нерухомого майна. Він теж каже, що Гілярд ту землю запевне продасть, бо вже й до списків її завів. Чевон виснажив пасовище, і Гілярд вирішив орендного договору з ним не поновлювати.
Вони вибралися з ущелини Дикунки і завернули коней. Просто перед ними на так палко жаданому чужому пасовищі розкинулися три заліснені пагорби.