МІСІС МАКВІЛЬЯМС І БЛИСКАВКА
– ...Знаєте, добродію,– провадив містер Маквільямс далі, бо почав він не з цього,– мало є в людей таких прикрих вад, як страх перед громовицею. Здебільшого властивий він жінкам, однак можна його натрапити і в собачці, а іноді й у чоловікові. Це надзвичайно прикра вада, бо ніякий більше страх не відбира так духу людині, і побороти ту ваду не можна ані вмовляючи, ані соромлячи. Жінка, що не злякалася б самого чорта чи навіть миші, враз губиться, розкисає, навісніє, щойно вдарить грім. Аж жаль тоді бере на неї дивитися.
Так отож, як я вже сказав, мене розбудив здушений жалісний крик, що чувся хтозна-звідки:
– Мортімере! Мортімере!
Більш-менш пробуркавшись, я потемки сягнув рукою, де мала б лежати дружина, тоді питаю:
– Еванджеліно, це ти кричиш? Що таке скоїлося? Де ти?
– Я в шафці зачинилась. А ти посоромився б спати як колода, коли надворі така страшенна буря!
– Та як же я мав соромитись, коли я спав! Де ти таке бачила, Еванджеліно! Як це можна соромитись уві сні?
– Та ти, Мортімере, й не пробував – сам добре знаєш, що й не пробував!
Тоді почувся здушений плач. Гостра відповідь, що вже була в мене на язиці, враз обернулась на таке:
– Ну, вибач, любонько, не сердься, я ж нехотячи. Йди ляж та...
– Мортімере!!!
– Господи! Та що сталось, серце моє!
– Ти й досі в ліжку лежиш?
– Ну а де ж?!
– Зараз мені встань! Хоч би задля мене та дітей поберіг трохи своє життя, як уже задля себе не хочеш!
– Але ж, серденько...
– Не балакай, Мортімере. Сам же добре знаєш, що в таку громовицю нема страшнішого місця, як ліжко. Про це в усіх книжках пишеться. Отже, ні, тобі неодмінно треба лежати та навмисне своїм життям легковажити казна-нащо, аби тільки зі мною посперечатися...
– Та хай йому біс, Еванджеліно, я вже не лежу! Я вже...
(Мене урвав раптовий спалах блискавки. Моя дружина злякано вереснула, й ту ж мить оглушливо грюкнуло).
– Ну, от бач! Бачиш, що вийшло, Мортімере? Ну як таки можна в таку годину такими словами лаятись!
– Я не лаюсь! І до чого тут лайка? Воно б і без моєї лайки любісінько вдарило, й ти, Еванджеліно, сама добре знаєш – чи мусила б знати,– що як повітря наснажене електрикою, то...
– Авжеж, заведися знову сперечатись! Я просто не розумію, як ти можеш отак поводитися, знаючи, що на даху в нас нема громозводу й що твоя дружина та діти цілком у божій ласці. Ой! Що це ти робиш? Сірника світити! У таку годину? Ти що, зовсім сказився?
– А бодай тобі, що ж тут такого? Таж темно, як у поганській душі. Я не...
– Погаси! Зараз мені погаси! Чи ти нас усіх занапастити хочеш? Тобі ж відомо, що ніщо так не притягує блискавки, як світло! (Блись! Грюк! Бум-бурум-бум-бум!) О, чуєш? Тепер бачиш, що ти наробив?
– Нічого я не бачу! Нехай там сірник і притягує блискавку, але ж він її не викликає, хоч ти мені що кажи! Та й не притяг її мій сірник ані на цент. Бо як воно в мій сірник мірило, то з біса кепські там стрільці! Нуль очків з мільйона можливих, я б сказав! Та в Долімаунті б таких стрільців...
– Посоромся, Мортімере! Перед нами смерть видима, а ти в таку страшну хвилину не можеш свого гидкого язика придержати! Як ти не хочеш... Мортімере!!!
– Ну, що?
– А ти сьогодні молився на ніч?
– Та... я хотів був, а тоді почав вираховувати, скільки вийде, як тринадцять помножити на дванадцять, та й...
(Блись! Бум-бр-р-рум-бу-бум! Трах-ба-бабах!)
– Ой, пропали ж ми, пропали навіки! Ну як ти міг! У таку негоду!
– Але ж звечора не було ніякої негоди! Ані хмариночки не було! Звідки ж я міг знати, що через таку дрібничку вийде стільки гармидеру? Та й не дуже тобі личить, люба, так на мене нападатись, нібито зі мною це так-то вже часто буває! Таж не було цього, відколи через мене отой землетрус стався, ще чотири роки тому!
– Мортімере!!! Що це ти кажеш? А жовту пропасницю забув?
– Люба моя, доки ти накидатимеш мені ту жовту пропасницю! Це ж ні в які ворота не лізе! Таж і телеграми навіть до Мемфіса не можна послати прямим проводом, то невже такий дрібний мій прогріх міг позначитись аж он як далеко! Ну, нехай уже землетрус справді через мене, бо це ж недалеко було, але нехай мене кат візьме, як я маю нести вину за якусь пропасницю чорти батька зна де...
(Блись! Бум-бр-рум-бум! Бабах!)
– Ой, ой, ой! Десь ударило, я ж так і знала! Вже ми завтрашнього дня не побачимо! Ну, тішся ж тоді, Мортімере, як ми всі погинемо, що це твій язик розпусний... Мортімере!!!
– Ну що? Що таке?
– Твій голос якось так дуднить... Ти що, перед каміном стоїш?
– Атож. А що, це такий тяжкий злочин?
– Відійди! Зразу відійди! Ти, видно, таки наважився згубити нас усіх! Ти що, не знаєш, що нема кращого провідника для блискавки, як відкритий камін? А де ти тепер став?
– Та ось, біля вікна.
– Ой лишенько моє, чи ти з глузду з’їхав? Тікай звідти швидше! Малим дітям відомо, що це смерть – стояти біля вікна в громовицю. Ой чує моє серце, що вже я ранку не діждуся! Мортімере!
– Га?
– Що то там шарудить?
– Це я.
– А що ти робиш?
– Та шукаю, де в моїх штанів верх.
– Кинь! Кинь їх швидше! Ти, мабуть, навмисне хочеш надягти штани в таку годину, мовби сам добре не знаєш, що вовняні речі притягують блискавку! Це ж усі знавці кажуть! Ой горенько, мало нам тії напасті, що від природи, так тобі ще треба самому всіляко згубу на нас накликати. Ой не мугикай! Де твоя голова?
– Ти ба, а це ж яка біда?
– Мортімере, чи ж не казала я тобі сто разів, що від співу робляться атмосферні коливання, які переривають течію електричного плину, і... Ой нащо ж ти відчиняєш двері?
– Господи боже, а з цього яка шкода?
– Яка шкода? Та це ж готова смерть! Якби ти цим хоч трохи цікавився, ти б знав, що протяг затягує блискавку. Та ти ж не причинив їх! Причини як слід, та швидше, а то ми пропали. Ой, яке страхіття бути в одній хаті з божевільним у таку годину! Що ти робиш, Мортімере?!
– Нічого. Тільки воду відкрутив, хочу вмитись та руки помити, бо тут душно, як у печі.
– Чи в тебе вже зовсім глузду не лишилося? Таж блискавка стократ частіш у воду б’є, ніж у будь-що. Закрути крана! Ой лихо моє, бачу я, ніщо вже на світі нас не врятує. Мабуть... Ой, що це, Мортімере?!