Герберт УЕЛЛС
МІСТЕР СКЕЛМЕРСДЕЙЛ У ЧАРІВНІЙ КРАЇНІ
— У цій крамниці, — сказав лікар, — можна побачити чоловіка, який побував у чарівній країні.
— Дурниці! — кинув я і озирнувся на ту крамницю.
Це була звичайнісінька сільська крамничка, вона ж і пошта, з-під даху тягся телеграфний дріт, перед входом були виставлені щітки й оцинковані відра, у вікні — черевики, сорочки, консерви.
Я помовчав, а тоді попросив:
— Розкажіть мені цю історію.
— Сам я про нього нічого не знаю, — відповів лікар. — Звати його Скелмерсдейл. Сільський неотеса, та й годі. Але тут усі впевнені, що це — суща правда.
Невдовзі я знов повернувся до нашої розмови.
— До пуття я нічого не знаю, — сказав лікар. — Не знаю і знати не хочу. Якось я перев’язував йому зламаний палець, — неодружені грали в крикет проти одружених, — і тоді вперше й почув ту побрехеньку. Ось і все. Але з цього ви бодай можете судити, з чим я маю тут до діла. Веселенька робота — втовкмачувати в голови тутешнім людям принципи сучасної санітарії!
— Ще б пак! — поспівчував я, і він заходився розповідати, як у Боунамі збиралися лагодити каналізацію.
Я вже давненько помітив, що наші діячі охорони здоров’я заклопотані переважно такими проблемами. І знов висловив йому якнайщиріше співчуття, а коли він назвав мешканців Боунама віслюками, я додав, що вони "віслюки виняткові". Та лікар і після цього не вгамувався.
Через деякий час, десь наприкінці літа, я завершував трактат про духовну патологію, — мені здається, писати його ще важче, ніж читати, — і непереборне бажання усамітнитись десь у закутку знов привело мене до Бігнора. Поселився я в одного фермера і невдовзі, шукаючи тютюну, натрапив на ту ж таки сільську крамничку. "Скелмерсдейл!" — згадав я і ввійшов.
За прилавком стояв невисокий, але стрункий молодик, білявий, рум’яний, очі голубі, зуби дрібні й рівні. В око мені впали його повільні рухи. Нічого особливого я в ньому не помітив, хіба тільки трохи сумуватий вираз на обличчі. Він був без піджака, в підгорненому фартусі, за невеличким вухом стримів олівець. На чорному жилеті звисав золотий ланцюжок від годинника, на ланцюжку теліпалася зігнута пополам гінея.
— Більш нічого не бажаєте, сер? — промовив він, схилившись над моїм рахунком.
— Ви містер Скелмерсдейл? — відверто спитав я.
— Так, сер, — відповів він, не підводячи очей.
— А це правда, що ви побували в чарівній країні?
Він звів на мене погляд, зсунув брови, і на його спохмурнілому обличчі проступило роздратування.
— Годі про це! — різко кинув він, якусь мить вороже дивився мені в очі, а тоді знову схилився над рахунком.
— Чотири... шість із половиною шилінгів, — сказав він нарешті. — Дякую, сер.
Ось за яких несприятливих обставин я познайомився з містером Скелмерсдейлом.
Але потім мені все ж таки пощастило завоювати його довіру, хоч це й коштувало неабияких зусиль. Удруге я побачив його в сільському шинку, куди заходив після вечері пограти в більярд і перемовитися кількома словами з людьми — вдень я їх старанно уникав, що було дуже на користь моїй роботі. Правдами й неправдами я вмовив Скелмерсдейла зіграти зі мною партію в більярд, а тоді завів із ним розмову. І зрозумів, що про чарівну країну краще не забалакувати. Про все інше він говорив добродушно, залюбки і, здавалося, нічим не відрізнявся від решти людей. Та щойно мова заходила про ту країну, він одразу хмурився: це була тема вочевидь заборонена. Лише один раз я чув, як при ньому хтось натякнув у більярдній про його пригоди, але то був якийсь наймит, упертий селюк, що програв Скелмерсдейлові. Скелмерсдейл зробив кілька дуплетів підряд, а це, як на бігнорську мірку, було явище незвичайне.
— Та вже ж! — кинув його супротивник. — Це вам помогли ваші феї!
Скелмерсдейл хвилю мовчки дивився на хлопця, потім шпурнув києм і вийшов з більярдної.
— Чого ти до нього причепився? — дорікнув задираці якийсь поважний дідок, що з приємністю спостерігав гру.
З усіх боків почулося несхвальне бурчання, і самовдоволена посмішка зникла з обличчя дотепника.
Я вирішив скористатися нагодою.
— Що це у вас за жарти про якусь чарівну країну? — запитав я.
— Ніякі це не жарти, молодому Скелмерсдейлові не до жартів, — промовив поважний дідок, надпивши зі своєї склянки.
Приземкуватий рожевощокий чоловічок виявився, однак, балакучішим.
— Люди кажуть, сер, — озвався він, — що феї вкрали Скелмерсдейла до себе під Олдінгтонський пагорб і протримали його там цілих три тижні!
Тепер усіх, хто був у більярдній, наче прорвало. Досить лише одній вівці ступити крок, як за нею посуне ціла отара. Одне слово, невдовзі я вже знав, хоч і в загальних рисах, про Скелмерсдейлові пригоди. Колись, до того, як оселитися в Бігнорі, він служив у такій самій крамничці в Олдінгтон-Корнері. Саме там воно й сталося. Якось Скалмерсдейл вирушив проти ночі на Олдінгтонський пагорб і зник на три тижні, а коли повернувся, то "манжети його були чистісінькі, неначе він щойно вийшов за поріг", а кишені набиті порохом та попелом. Він був похмурий, пригнічений, довго не міг прийти до тями, і ніяк не можна було в нього допитатися, де він пропадав. Одна дівчина з Клептонхілла, з якою Скелмерсдейл був заручений, намагалася від нього про все довідатися, але він уперто мовчав, до того ж, як вона висловилася, "навіював нудьгу", і через це вона йому невдовзі відмовила. А потім Скелмерсдейл необачно комусь прохопився, нібито побував у чарівній країні й хоче туди знов. І коли про це всі дізналися й по-сільському безцеремонно почали над ним підсміюватись, він раптом звільнився й утік від глузувань та перегудів до Бігнора.
Але про те, що ж усе-таки сталося з ним у чарівній країні, не знала жодна душа. Люди в шинку торочили казна-що — одне слово, хто в тин, хто в ворота. Одні казали те, інші — те. Розбалакували про це насмішкувато й недовірливо, але я бачив, що насправді вони були ладні повірити багато чому. І я вирішив висловити розумну зацікавленість і цілком обгрунтований сумнів:
— Якщо та чарівна країна під Олдінгтонським пагорбом, то чого ж ви її не відкопаєте?
— А я що кажу?! — підхопив молодий наймит.
— Не один уже брався під тим пагорбом копати, — похмуро зауважив поважний дідок. — То той спробує, то той... Та тільки жоден із них не має чим похвалитися.