— Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще?
— А онде бабусина хата, — сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він почувався до певної міри господарем. У таку позу, мабуть, ставали великі полководці, перш ніж сказати: "А он туди, панове, ми кинемо кавалерію. Я певен, це буде несподіванка для ворога". — Ти не стомився?
— Хо-го! — пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. — Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі й відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?
Ми притьмом обернулися. Перед нами шкірив зуби хлопець років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед.
— А яке чудове спорядження! — не вгавав він. — Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки? Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямку. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.
— Ну, чого тобі? — насупився Митько.
— Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись із майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому.
— Тобто з тобою? — поцікавивсь я.
— Точно, юначе, я бачу, у вас неабиякий розум. Завжди, знаєте, приємно побалакати з розумною людиною.
— Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, — пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобалися.
— Ану, ти! — одразу скипів він. — Ти не дуже кирпу гни. Розумники знайшлись, — анітрохи не бентежачись, заперечив хлопець своє попереднє твердження.
Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було.
— Неприємний суб’єкт, — поділився враженням про наше нове знайомство Митько.
Я заперечувати не став.
***
До бабусиної хати лишилося вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та одразу ж і замовкло, загнулось на найвищій ноті.
— Це що? — запитав я.
— Не знаю, — стенув плечима Митько. — Може, корова якась чи бугай.
— Ніколи не думав, що корова може отак вити.
— О, ти не знаєш тутешніх корів, — пояснив Митько не зовсім упевнено, — Від них усього можна чекати. — Глибоко прихований зміст таївся за цими словами.
— А чого саме, Митю?
Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук знову почувся й урвався.
— Стривай, стривай, — наморщив лоба Митько. — Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…
Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: "Митю, Митюню",— і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась од клуні нам навстріч.
— Бабуню!
— Онучку!
Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. "Може, справді корова забралася в хату та й не знає, сердешна, як вилізти", — подумав я.
— Гнате, Гнате, перестань, їй же бо! — загукала Митькова бабуся. — Перестань, дай хоч із онучком хвильку погомоніти.
— А-а, приїхав, — долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулась убік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. — Здоров, Дмитре!
Он воно що!
— То це ви! — зареготав Митько. — Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав — ви, а потім ні, думаю, не ви. Потім знов думаю — ви, а потім…
— Я, я, а хто ж, — доброзичливо розсміявся вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявся до такого заняття.
— А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було… І приємно.
— А, мандоліна, — одмахнувся той. — Тромбон — оце, я тобі скажу, да!
— А я тобі скажу, Гнате, — вставила й собі бабуся, — досить уже на сьогодні.
— Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку… А це хто з тобою? — накинув цікавим оком на мене.
— Ой, і справді! — сплеснула руками бабуся.
— Я, — озвавсь я.
Отак і відбулося наше знайомство.
Як довідавсь я згодом, Гнат Діденко, по-вуличному Фа-Дієз, був музикою. Причому не за покликанням, а через розвинуте почуття відповідальності перед односельчанами. Закінчивши вісім класів, він став завідуючим клубом. У спадок від попередника йому дісталися великий замок на вхідні двері і таємничі дверцята до невеличкої комірчини. Коли він підібрав урешті свій золотий ключик до тих дверцят, то побачив, що за ними нудиться сильно поріділий за час завідування його попередника малий духовий оркестр — я, звичайно, маю на увазі інструменти.
Цікавий промінь сонця, що проник у комірчину слідом за Гнатом, тьмяно зблискував на припалій пилюгою міді, і в цю мить Фа-Дієз зрозумів, що його покликання — у відродженні музичної культури села. "Створити справжній оркестр і навчитися грати самому", — таким постало перед ним завдання номер один. Фа-Діез виконав його тільки наполовину, бо сам так ні на чому і не грає. Він пробував грати і на геліконі, і на кларнеті, і на гітарі, і на валторні, але кидав, заледве вивчившись брати кілька чистих нот. "Цей інструмент не для мене, — казав він. — Я хочу знайти саме свій інструмент". Давно вже в селі існує досить пристойний оркестр, вже й Фа-Дієз став одруженим і вусатим дядьком, а так і шукає саме свій інструмент. Останнім часом з’явилася надія, що ним стане тромбон. Може, хоч на тромбоні навчиться він пристойно грати, — таке питання хвилювало, певно, Фа-Дієза і, звичайно ж, усіх його сусідів.
Та сьогодні, мабуть, ми неабияк прислужилися сусідам своїм приїздом, бо дядько Гнат таки відклав свою науку до завтрашнього.
— Доброздоров’ячка, — крикнув хтось із вулиці.
— Ну, починається, — прошепотів Митько. — Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємось, — і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подався був за ним, але тут мене перепинив той же голос:
— Куди це ти, Митю, чи не впізнаєш мене?
Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.
— А, драстуй, Гнатовичу, — одповіла Митькова бабуся, визирнувши з погреба.
— Здрастуйте, — зніяковіло привітався я.