— Ромка, як же ж ти помалу ходиш!
— Ромка, як ти довго сидиш при тій студні! А тут посуда не мита!
— Ромка, як ти довго чешешся! Що се ти так довго гуздраєшся, а наші сукні не вичищені лежать!
А в мене волосся було густе, розкішне, і справді треба було попрацювати над ним щодень, аби довести його до ладу. Бачу, що ніколи мені панькатися з моїми пишними косами, взяла та й пообтинала їх. Як радувалися з сього мої делікатні кузинки, то й сказати вам не можу!
— Ай, Ромця! Яка ж вона ладна! Що за милий хлопчик! Її-богу, хлопчик!
І знов цілування, гладження попід бороду, стискання... Я знаю, що се з доброго серця, але троха мені вже забагато було. Та що діяти — не було куди обернутися, чую себе здоровою, бачу, що й вони мною задоволені і щодня вираховують, кілько то видатків тепер ощаджується: і на платі для служниці (бо мені нічого не платили), і на живності, і на дровах. Бачите, служниця па торг усе ходила сама і аж тоді, як пішла від нас і панна стала ходити зо мною, показалося, що щодня ошукувала їх на яких 20 або 30 крейцарів, та й ще й пліхшу живність купувала. Ну, і топлячи в кухні, коли панни туди не заглядали, спалювала далеко більше дров, видаткувала більше омасті, ніж я. Ну, а справляти на мене нічого не потребували, у мене було досить гардероби своєї і по мамі, було й дещо грошей за продану татову гардеробу, котру я, від’їжджаючи від пана, спакувала разом до своєї. Ті гроші я берегла про чорну годину, не показувалася з ними дома і не говорила про них паннам, міркуючи, що непотрібно наражувати їх на покусу, а себе на неприємність.
Особливо припав мені до серця вуйко. Дуже добрий був чоловік, сивий уже, згорблений і тихий такий, що ніколи дома його не було чути. Верне з канцелярії — аби йому обід подали, і ніколи, було не скаже: се зле зварене, сього не люблю, якби мені того або того!.. Ні, жадних гримасів! З’їсть, ще й дочок утишує, щоб не гримасували, а дякували богу й за те, що є. А потому, чи зима, чи літо, сяде собі на кріслі, закурить люльку і читає газету, доки не задрімає. Дочки в сусіднім покої скачуть, гуркочуть, хихикають та регочуться, а далі зберуться та цілою юрбою йдуть на спацер, а йому се байдуже. Так, як той мельник привик до туркотання питля.
Не раз, коли дочки повиходять, а тілько я сама лишуся, кручуся по кухні або спрятую в покоях, він, було, стане і довго дивиться на мою роботу, пожалує мене:
— Бідна Ромцю, дитино моя золота! Чим я тобі відплачуся за твою щирість, за твою невсипущу працю?
Я мовчу, тілько очі на нього витріщу — дурну з себе вдаю, бо й що йому маю сказати?
А він підійде, поцілує мене в чоло, а в самого аж сльози на очах.
— Віджив я при тобі, дитино моя! — каже.— І тілом, і духом віджив. Давніша служниця обкрадала нас, годувала всякою поганню. Дочки сварилися з нею день у день, але ані одна й рукою не рушила, щоб зарадити злому. А при тобі й на них якийсь стид найшов, хоч що-будь часом роблять. Господи мій, і що з ними буде, на кого вони надіються?
Видно було, що дуже турбувався своїми дочками, але не мав відваги сказати їм у очі ані слова, боявся їх цокотання. Тілько передо мною душу свою розводив, бо знав, що я все прийму і паннам нічого не скажу.
— Бог тобі заплатить, дитино моя,— повторяв він по кождій такій мові.— Бог тобі заплатить за все твоє добре серце, бо я, бідний, немічний чоловік, ніколи не зможу сього зробити!
Минав рік за роком. Я підростала, і моє положення між незамужніми кузинками ставалося чимраз гірше. Ломимо ненастанної праці я була здорова, крепка і весела. Не подобалося їм те, що я була краща від них усіх. Коли, було, йдемо на ринок за закупном, то хоч я одіта в брудну пошарпану одіж, хоч панни навмисне не дають мені перед тим умитися ані розчесатися, то все-таки прохожі паничі не дивляться на панну, а обертають очі за мною.
— Ромка, куди ти дивишся?—фукає на мене панна, коли я зустрінусь очима з поглядом якого молодого чоловіка. А сама, не бійсь, аж благає очима у того самого панича: "до мене! до мене!" Та що, коли в її очах, як казали, заздрість тліє, як іскра в попелі, а в моїх веселість живим полум’ям горить. Се мені так їх власний батько говорив.
На жадний прохід мене не то з собою не брали, а й самої не пускали.
— Не можна! — говорили між собою.— Вона наша своячка, сирота, ми за неї відповідаємо. А їй уже з очей видно, яка дорога її чекає, коли їй дати волю!
І притім ззиралися одна по другій і всміхалися так якось погано, що я вся паленіла зо стиду аж до глибини душі, хоч і не знала, куди вони гнуть і що саме чекає мене.
Таким способом із слуги я перемінилася в невільницю. Зо мною вже не робили собі ніяких церемоній. "Ромка, як ти смієш говорити з нами, як з рівними?", "Ромка, марш до кухні!", "Розтовстіла на нашім хлібі і ще хоче з себе панну вдавати!" — от такі слова я тілько й чула від них. Почали попрікати мене і батьком-злодієм, ба, почали й поштуркувати по кутках. Побачили, що я їм забагато, хоч я їла тілько те, що після їх обіду лишалося. Постановили не давати мені того, а купували для мене осібно картоплі, круп ячмінних або гречаних і казали варити се для себе в окремім горщику.
Від якогось часу завели такий звичай, що по четвергах просили до себе когось на гербату. Просили звичайно молодих паничів, студентів з вищих класів, урядників, військових. Я в такім разі не сміла показуватися з кухні, панни самі услугували, щоб показати, які-то вони господині. Я не раз, було, заб’юся в темний куток кухні, поплачу троха, а далі плюну і слухаю до півночі, що вони там гомонять у покої. Панни мої цокочуть, сміються голосно; батька їх не чути ніколи,— він хоч про око також сидів при гостях, але я знала, що старий, забившися в куток на своїм кріслі з поруччями, дрімає десь з люлькою в зубах.
Важко мені стане, коли послухаю того веселого гомону там, в освітленім покої, коли уявлю собі всміхнені лиця і блискучі очі паничів і подумаю, що й я не гірша від них, а мушу отут бовваніти в темній брудній кухні. Але далі думаю: що ж мають робити бідні дівчата, ті мої кузинки! Вони бояться, щоб я у них якого жениха не відбила. Бідність наша робить нас злими й завидющими, а не зле серце.