Він спитав:
— То ви не любите його?
— Кого? Мазеллі?
— Так.
Вона тільюгглянула на нього таким тужливим поглядом, що зворушив його до глибини душі, і він прошепотів благально:
— І… ви не любите… нікого?
Вона відповіла, опустивши очі:
— Не знаю… Люблю тих, хто мене любить.
Він раптом схопив дівчину за руки і почав шалено їх цілувати, ним володіло те пристрасне захоплення, коли голова палає, коли з уст зриваються безтямні слова — голос скоріше розбурханої крові, ніж серця. Він пробелькотів:
— Я, я люблю вас, маленька моя Шарлотто, я люблю вас!
Вона швидко визволила руку і поклала йому на уста, прошепотівши:
— Мовчіть… Прошу вас, мовчіть!.. Мені буде надто боляче, якщо виявиться, що й це брехня.
Шарлотта підвелася, він встав, схопив її в обійми і палко поцілував.
Раптом почувся якийсь шум, і вони відсахнулись одне від одного: старий Оріоль увійшов до кімнати і вражено дивився на них. Потім закричав:
— Ох, мержотник! Ох, мержотник!.. Ох, рожбійник!..
Шарлотта втекла, і чоловіки лишились віч-на-віч.
Прийшовши до тями, Поль спробував порозумітися.
— Боже мій… Добродію… я поводився… справді як…
Але старий не слухав; гнів, нестямний гнів охопив його, стиснувши кулаки, він підступав до Бретіньї і все повторював:
Ох, мержотник…
Підійшовши впритул до Поля, Оріоль вузлуватими селянськими руками схопив його за барки. Але Поль, теж високий, а до того ж дужчий і спритніший, бо займався спортом, одним рухом відштовхнув овернця і притис його до стінки.
— Слухайте, дядьку Оріоль, нам не битися треба, а порозумітися. Я поцілував вашу дочку, це правда… Присягаюся вам, що це було вперше… і присягаюся, що хочу одружитися з нею.
Фізичний порив Оріоля від стусана супротивника вщух, але гнів ще не вгамувався, і старий пробурчав:
— А, он воно що! Украсти дочку і дістатися до її грошей. Шах-р-р-рай!..
І все, що було у нього на серці, вирвалося безліччю розпачливих слів. Він ніяк не міг заспокоїтись, що пообіцяв такий посаг за старшою дочкою — погодився віддати свої виноградники, які переходили до рук парижан. Тепер він уже підозрював, що Гонтран — злидар, догадувався про підступність Андермата і, забуваючи про несподіване багатство, яке він здобув завдяки банкірові, виливав свою жовч і потайну злобу на цих негідників, котрі не давали йому спокійно спати.
Можна було подумати, що Андермат з родичами та друзями щоночі приходять його грабувати, щось красти у нього — землі, джерела, дочок.
І він кидав докори в обличчя Бретіньї, звинувачував у тому, що теж зазіхає на його добро, що він шахрай і з Шарлоттою хоче одружитися, аби захопити його землю.
Полеві урвався терпець, і він кинув старому:
— Та я багатший за вас, старий осел! Я б сам міг дати вам грошей…
Старий замовк, слухаючи його недовірливо, але уважно, потім знову почав свої скарги, але вже спокійніше.
Тепер Поль відповідав йому, пояснював і, вважаючи себе зв’язаним несподіваною пригодою, в якій тільки він був винен, казав, що одружиться без ніякого посагу.
Оріоль хитав головою, перепитував, ніби не розумів. Він усе ще думав, що Поль справжній жебрак і нічого не має.
Нарешті Бретіньї у відчаї гукнув йому:
— Та в мене ж більше як сто двадцять тисяч ренти, старий дурню! Розумієте?.. У мене три мільйони капіталу!..
Той раптом спитав:
— А ви напишете це на папері?
— Авжеж напишу!
— І підпишетесь?
— І підпишусь.
— На гербовому папері?
— Та на гербовому ж!
Тоді старий відімкнув шафу, дістав з неї два аркуші гербового паперу і, дещо змінивши зобов’язання, яке з нього взяв кілька днів тому Андермат, написав чудернацьку шлюбну угоду, де йшлося про три мільйони, гарантовані нареченим і Бретіньї довелося скріпити її своїм підписом.
Коли Поль вийшов на вулицю, йому здалося, що земля перевернулась. Отже, він був заручений — мимо своєї волі, мимо волі Шарлотти, волею випадку, через вигадливий збіг обставин, що позбавили його будь-якого виходу. Він бурмотів:
— Що за безглуздя!
А потім подумав: "А втім, я, мабуть, нічого кращого не знайшов би в цілому світі". І в глибині душі радів, що доля поставила йому цю пастку.
VI
Наступний день почався для Андермата кепсько. Прийшовши до водолікарні, він довідався, що вночі в "Сплен-дід-готелі" помер від апоплексичного удару пан Обрі-Пас-тер. Інженер був дуже корисний йому своїми знаннями, своїм безкорисливим захопленням і любов’ю до монт-орі-ольського курорту, який він вважав немовби своїм дитям, а окрім того, було ще й надзвичайно прикро, що хворий, приїхавши лікуватися аби запобігти крововиливу, й помер саме в період лікування, в розпалі сезону, на початку успіхів новонародженого міста.
Банкір, дуже схвильований, походжав туди й сюди по кабінету головного лікаря, добирав способу, щоб пояснити це лихо якоюсь іншою причиною, вигадував нещасний випадок, падіння, необачність, аневризм, і нетерпляче ждав лікаря Латона, який мав констатувати смерть — в обережних висловах, так, щоб не було жодної підозри щодо справжньої причини її.
Головний лікар увійшов блідий та схвильований, і прямо з порога запитав:
— Ви знаєте сумну новину?
— Знаю, помер Обрі-Пастер.
— Ні, ні, я не про те — доктор Мазеллі втік з дочкою професора Клоша.
Андерматові поза шкірою пройшов дрож.
— Як?.. Ви кажете…
— Ох, дорогий докторе, це жахлива катастрофа, це крах…
Він сів, витер лоба і розповів усе, що чув від Петрюса Мартеля, якому щойно перед тим це розповів лакей пана професора.
Мазеллі дуже завзято впадав за гарною блондинкою, страшенною кокеткою, легковажною жінкою, вдовою, перший чоловік якої помер, казали, від сухот через надто палку любов. Але пан Клош, довідавшись про наміри італійського лікаря і не бажаючи мати цього авантурника другим зятем, рішуче вигнав його геть, заставши колись навколішках перед дочкою.
Мазеллі вийшов у двері, а незабаром за допомогою шовкової драбинки закоханих вліз у вікно. Було двоє різних пояснень. За першим, він довів дочку професора до нестями від кохання і ревнощів, за другим, він весь час потай бачився з нею, вдаючи, буцімто цікавиться іншою жінкою; нарешті, впевнившись, що професор не поступиться, сьогодні вночі викрав її, щоб цим скандалом добитися шлюбу.