Хто втерпів би не зостановиться, щоб налюбуватися тією чарівною красою?
Отже Катрі байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милуватись на світі. Вона тієї чарівничої краси не примічає та й не бачить. Вона вбачає тільки свіжий слід по снігу і боїться його загубити. Чорною марою тиняється вона по тому сліду, хиляє то направо, то наліво, куди він поверне, їй навіть не западає в голову, до чого він доведе: вона тільки одного бажає — швидше, хутчіше знайти свого Пилипка!
Он слід ріжеться прямо на кущ ліщини. Ні, не в кущ він пішов, а повернув поза кущем. Чмелена Кат-ря за ним повертає й опинилась серед невеликої круглої поляни.
Бистре око її не помилилося, вгляділо зразу, що Катрі треба, і вона, як стріла, полинула до пенька, на котрому сидів Пилипко, прихилившись до дерева головою.
— Пилипку!.. Синочку мій! — нестямно скрикнула Катря і вхопилася за його.
Палючий огонь не опік би так боляче їй рук, як опекло їх холодне Пилипкове тіло!
У Катрі перед очима дим закурив, запекло біля серця, голова кругом заходила. Якась невиразна думка знялась в її голові, проплазала гарячим мозком та там і заколіла.
Опукою повалилася Катря біля сина та вже більше й не підводилась. В неї од нестямки розірвалося серце.
На третій тільки день кинулись селяни шукати Катрю і знайшли її, вже задубілу, біля мерзлого сина.
— Отаке-то вчинилося! Недаром сонце всі оці дні такі стовпи ставило,— мовив старий дід, оглядаючи холодні трупи.— Шкода молодої сили — подавив мороз.
— Та й краще! — одказав Катрин близький сусіда, високий та сухий, наче дошка, чоловік.— Не задавив би мороз, то голод догриз!
— А хлопчик? Яка то була втішна дитина! — знову каже дід.
— Не жалкуйте, діду, малого: раніше вмерло, менше горя знатиме! — знай одно товче Катрин сусіда.
Люди тільки важко зітхнули та перехрестилися.
Чи не від божевільних речей Катриного сусіди?
1885