Через тиждень до Спілки прийняли: Миколу Вінграновського, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Івана Драча, Петра Скунця, Миколу Сингаївського, Роберта Третьякова. Перелічую за списком у тодішній "Літературній Україні". У чотирьох перших із списку не було жодної книги, окрім, звісно, публікацій у пресі. Знамените цим прийомом молодого поповнення, "новобранців", як тоді писали, засідання Президії мало відбутися декількома днями раніше, але — помер Семен Скляренко. Я стояв біля труни, у залі Будинку літераторів, і не міг повірити, що в труні тіло письменника, чию книгу, "Шлях на Київ", я читав і перечитував на ґанку колгоспної комори, у Загальному дворі, випасаючи свиню Рохлю, героїню майбутнього роману "Спектакль". Напередодні я послав у Чернігів, на роботу, телеграму: "У зв'язку з похоронами Скляренка прийом до Спілки затримується, повернуся після засідання Президії".
Повернувся я — членом СПУ. Оркестру на автобусній станції не було. На одній з вулиць, простуючи до редакції, побачив знайомого початківця, я тоді вів у Чернігові молодіжну літературну студію. Я привітався і пішов собі далі. Він не відповів, дивився на мене круглими, аж ніби переляканими очима, буквально — роззявивши рота. "Ось що значить — прийом до Спілки!" — втішливо подумав я. Роздумуючи над своєю ранньою славою, наближався до редакції. Біля котеджика, де творився "Комсомолець Чернігівщини", до мене кинулася Майя Богуславська, чернігівська поетеса. Кинулася з незрозумілим, крізь радісний сміх, плачем: "Живий, живий, Володю! А ми тебе тут учора уже й пом'янули…" У коридорі редакції, на стенді для оголошень, висіла моя телеграма, обведена жирною траурною рамкою. Моя — і не моя. Бо до слів моїх про затримку у зв'язку з похоронами Скляренка було додруковано і наклеєно інший текст: "У зв'язку з похоронами Дрозда…" Так пожартували мої дорогі колеги. Чутка про мою раптову смерть покотилася по журналістському, та й не лише, Чернігову. Потім я зустрічав на вулицях міста чимало людей, які були певні, що мене давно нема серед живих, і дивувалися воскресінню. Добре, що чутка не докотилася до моєї сестри Люби, яка мала хворе серце. Телеграма десь є — у моєму архіві. Я зберіг її, ніби передбачаючи майбутній Музей живого письменника. Така історія майбутніх відвідувачів музею розважить. За народною прикметою я, одного разу уже похоронений і пом'янутий, а потім — воскреслий, маю довго жити. Якби ж то.
Правда, невдовзі "Комсомолець Чернігівщини", ніби спростовуючи чутки про мою смерть, надрукував уривок з моєї нової і абсолютно графоманської (я її так ніколи і не пропонував до друку) повісті "Шостий день", під рубрикою "Щасливої дороги". Дали і моє фото. Фотографував Григорій Бібик у дворі редакції. Він примусив мене замріяно дивитися в небо, по якому пливли весняні хмарини. Так, задивленим у своє щасливе майбутнє, я і заявився перед читачами обласної молодіжної газети. Фотографія виявилася пророчою. У Сретенську, на військовому плаці, єдиною втіхою для мене було — дивитись із солдатської шеренги на дивне, за кольорами, східне небо.
14. Моя довга дорога в ринок…
На причілковій, од саду, стіні Музею живого письменника висить ярмо, хомут і залізне путо. А під ними — напис зеленою фарбою: МОЯ ДОВГА ДОРОГА В РИНОК. Напис зробив чемпіон Халеп'я з шахів, інженер Георгій Турчанов. Поставивши крапку, він опустив пензлика у банку з водою, витер руки і мовив співчутливо-докірливо: "Бо треба було тобі, Григоровичу, згоджуватися на посаду голови колгоспу. Може б, тебе за рік і вигнали, але не впорожні, як із літератури. Торік наш голова лише самого цукру привіз додому аж п'ять мішків. Зладнав би я тобі, наче для Музею, на показ, маленький самогонний апарат, з електронним управлінням. Поставив би ти його у себе в кабінеті. І — пиши свої романи, а вона — капає, капає, і кожна крапелька — жива копійка. Ондечки баба Солоха увесь свій вік жене та продає і вже трьом онукам по машині купила…"
Справді, була у мене один час реальна перспектива — очолити місцевий колгосп. За тиждень до мого "полудня віку" зустрілися ми з Володимиром Яворівським та Іваном Драчем у Спілці письменників. Я вертався до Халеп'я писати "Листя землі", а колеги мої палали політичними пристрастями. "Ви ж, шановні, пам'ятайте, що я — один з небагатьох, хто ще тягне літературного плуга, аби вам, секретарям Спілки, було чим звітувати на майбутніх письменницьких зібраннях, — мовив я. — І надішліть робочій бджолі письменницького вулика вітальну телеграму, коли мені виповниться п'ятдесят. Іван Федорович, звичайно, не опуститься до такої чорної роботи, доручить зробити це спілчанським референтам. Але ти, Володимире Олександровичу, ще не забронзовів остаточно — надішли. Аби в Халеп'ї бачили, що мене, як мого героя Йоську Сластьона, шанують "у верхніх сферах"… — "Вітання надішлю, і обов'язково — на урядовому бланку, — пообіцяв Яворівський. — Але — давай гроші на телеграму, я зайвих не маю". Я дістав трояка, простяг своєму давньому товаришеві і авторові рецензованих мною романів. Володимир Олександрович узяв гроші, поклав до кишені модного, придбаного нещодавно в Америці піджачка. Як початкуючий державний діяч, він уже передбачав ринок.
А телеграму — надіслав. І — на урядовому бланку. Підписану трьома прізвищами — Яворівський, Драч, Дончик. Ось її текст: "Урядова Халеп'я Обухівського Дрозду Володимиру Григоровичу. Сердечно вітаємо вас майстра красного слова літописця розвинутого соціалізму з повноліттям радістю довідалися про висунення вас головою халеп'янського колгоспу віримо вашу перемогу п'ятдесят разів обіймаємо чекаємо Києві". Стиль, звісно, "іскрометний", стиль Яворівського. Ну, щодо оспівування в недалекому минулому "розвинутого соціалізму" — тут мені з Яворівським, крила якого, справді, вигострені небом, не позмагатися. А ось ідея щодо висунення на посаду голови колгоспу усіх нас розвеселила.
Досі вітальні телеграми з пошти приносив мені син листоноші. А з "урядовою" листоноша прикотила сама, па велосипеді. Сиділа за нашим святковим столом, пригублювала чарку і пильно-пильно дивилася на мене. "Ех, Галю, чому ти не дивилася на мене так гарно, поки я був ще молодий! — пожартував. — А на шостому десяткові літ…" — "Та я не про те дивлюся, що ви кажете, — заспішила словами листоноша. — А дивлюся я про те, що як це ви у нас головою колгоспу будете, коли ви од ранку до вечора свої книжки пишете… Ми на пошті аж засперечалися. Одні говорять: ну, який із письменника господар колгоспу, це ж — не писать, це ж — діло робить. А я їм кажу: ондечки письменники хапаються державою керувать, то наш — ще й скромний — лише до колгоспного руля руки простягає. Та й голова, се я так кажу, буде з нього непоганий: не п'є, за юбками не бігає, а що в окулярах, що не дуже видющий, то це й краще: не буде з вікна контори видивлятися, що там наші дівчата з ферми несуть…" Посміялись ми, гуртом переконуючи листоношу, що урядова телеграма — жарт депутата Яворівського. Але чутка про "урядову" уже покотилася по Халеп'ю. Голова колгоспу на ювілейну вечерю не завітав, хоч ще вранці дзвонив, обіцявся. А днів через декілька, зустрівши мене на вулиці, обережно буркнув: "Що це ви, Григоровичу, на мій тяжкий кусень хліба через верхи зазіхаєте?.." Довелося і голову переконувати, то телеграма — лише жарт.