І ось я поглянув: аж ось кінь вороний, а що сидів на пім — мав вагу в руці своїй.
Апокаліпсис
КИЇВ
І кто убо не возлюбить Києвського княженія, понеже вся честь, і слава, і величество, і глава всім землям руським — Киев.
З літопису
І
Крізь дощ, сніг, вітер та перевірки, наш Фіят вривається в околиці Святошина. Це вже Київ. Неділя, 26 жовтня, рік Божий 1941. Ще не так пізно, але небо заложене хмарами і подоба вечора вражаюча.
Здовж шосе, в обох напрямках, біжать військові самоходи, назустріч до останньої зупинки підтягається трамвай, наближається поліційна година, помітний поспіх.
Ми спішимо також. Зрештою, ми ось "дома", — Брест-Литовська 78-86 — на досяг руки. Минаємо, справа, збомбардоване летовище, вигорілий завод "Більшовик", зліва, минаємо Кінофабрику і ось далі наша мета: велика, на п'ять поверхів, в мороці вечора, будівля з високим заїздом на гранчастих кольонах.
Повертаємо до ліва, в'їжджаємо до широкого подвір'я і гасимо мотор. Котра це година? Пів до п'ятої. Витискаємось з тісної машини і розправляємо засиджені ноги. Нас четверо, — Степан Скрипник, його син Ярослав, шофер Трифон Ярмолюк і я. Темно, мовчазно, безлюдно. Перед нами велика неосвітлена будова з трьома входами. Котрий з них маємо вибрати? На щастя, навернувся якийсь добродій і проблема рішена: просто, середні двері, третій поверх.
Електрики ще не було, сходи освітлені якимсь каганцем, видимість квола. Наш приїзд не був попереджений, застанемо чи не застанемо господаря дома? Але ось ми вже перед його дверима і на сумніви нема часу. На наше стукання вони відчинилися і в них невиразна постать. Чи Іван Петрович дома? — А де ж він, як не дома, має бути, — чуємо його радісний голос. Залишалось тільки кинутись в обійми і міцно розчоломкатись.
Ми нанесли повно руху, гармідеру та всіляких вантажів. Господиня дому, Надія Пилипівна ледве може нас розмістити і враження, ніби ми рідня, яка довго не бачилась і ось тепер нагло зійшлася.
І добре, що Іван Петрович видатний режисер кіно-фаб-рик, а тому і мешкання його видатне відповідно. Чотири кімнати з цілою кухнею на одну родину, за совєтських гараздів, це щось з фантазії. І ми, що нагрянули такою ордою, маємо де зміститися. І єдина прикрість: електрики не пущено, її надолужують свічки, огрівання також ще не діє, температура синхронна з тією, що й надворі.
Одначе, не в цьому істина. Ми в Києві. У наших друзів. А тому нам, і тепло, і ясно... І невловиме відчуття надзвичайного патосу. Хочеться всіх обняти, казати гарні слова. На тлі суворої дійсности, така радісна дія повного щастям серця.
Хотілося багато питати, багато казати... Все бачити. Надія Пилипівна турбується вечерою, виходять на кін наші волинські харчові міхи і в мить ока, великий стіл їдальні застеляється білою скатертиною і заставляється питтям та їжою. І коли ми підносили перші чарки за "зустріч в Києві", ми відчули, що це вже нарешті не лишень побожні бажання, а дійсність, до якої можна торкнутися пальцями. Десятиліттями ми виношували цю тугу, багато випилось за неї тостів, безконечно надіялось і ось воно є.
Вечеря тягнулася, чарки дзвеніли, мова невгавала.. Почуття наповнялось і переливалось. А коли це скінчилося, ми перейшли до кабінету Івана Петровича, щоб надозвіллю погуторити.
Іван Кавалерідзе не лишень режисер кіна, а також скульптор. Він весь у цьому пластичному мистецтві. Але нас тоді цікавило не лишень його мистецтво, а все, що бачили наші очі. Ми вперше потрапили за залізну заслону одного життя, десятиліттями хороненого від зовнішнього світу і тому все нас тут провокує цікавістю. Люди, їх стиль життя, їх речі, їх манери. Ось, над робочим столом цього кабінету, кут фотографій. Оригінальне фото Шаляпіна в ролі колдуна з опери "Русалка" з власноручним його підписом. Знімка Горкого з таким же підписом. Листівка зі зображенням Гр. Сковороди в позі мандрівника з ціпком і торбою. Листівка з портрету Шевченка роботи Рєпіна. Фотографії різних знайомих. Все це зібрано в одному куті, при чому Шаляпіну й Горкому визначено там найвигідніше місце і ми схильні думати, що це зроблено не випадково. У цьому філософському поєднанні ідей і духа, гарантія "старшого брата" вважалася невід'ємною вимогою побутової моралі.
А поза тим все тут позначене печаттю духа доби. Дивуєшся, наприклад, яким чином потрапила до кабінету режисера і скульптора канапа, обтягнута дешевою клейонкою з височезною пласкою спинкою, оздобленою зверху смужкою кривого дзеркала, ультра вульгарного стилю совєтської фабрикації. Або ось ті два, збиті з деревяних планок на подобу крісел, предмети для сидження. Сідаючи на них, вони погрозливо гойдалися з попередженням, що їх сполегливість не гарантована. А до того, вони гемонсько кпилися з вас своїм обарвленням. Засаднича їх барва ясно-брунатного відтинку своєвільно поплямлена білими плямами, так ніби їх побризкано вапном і нас попереджено, що це не було примхою їх виробництва, а наслідком таємничих процесів совєтської барви, яка самочинно почала ці витівки без якої будь раціональної для цього потреби.
Все тут, не виключаючи і самої будо"ви, викликало контроверзи. Вікна зроблені з зеленкавого кривого скла, двері відмовлялися зачинятися, рури давали іржаво-брудну воду, помости попачилися і покреслились щілинами. Не дивлячись на те, що воно недавно збудоване і пропаговане, як зразок совєтського житлового люксусу.
І ось ми могли ввесь той люксус бачити і ним насолоджуватися. Війна додала до того своїх оздоб. Ми сиділи при містерійному світлі свічок, ми пили чай, на нас зимові одяги. Ми погомоніли і ми сміялися. І не могли вийти з дива, що ось ми переїхали всього 318 кільометрів дороги і потрапили на зовсім іншу плянету, недавно віддалену від нас не меншою віддаллю, як від землі місяць.
І при тому, як завжди, біг час. Наша плянета також оберталася... Великий висячий годинник з гирями в їдальні вибивав щось, як дванадцяту, коли ми вирішили розходитись. Мешкання Надії Пилипівни обернулося в пансіон. Я дістаю окрему кімнату зі свіжим, білим, деревяним ліжком і щільно завішеним вікном.
Отже надобраніч! Завтра новий день, на якого ми спрагло чекаємо.