Так вчасно настала весна і так лагідно!
З теплим вітром, сонячним промінням і блискучим дощем, що ледве можна було замітити, як сніг зійшов із землі, і вона осталася без покривала.
І з тим було їй добре.
У своїй чорній наготі простерлася вона на сонці широко-далеко і купалася в запашних вогких віддихах весни. Місцями, де на ній назбиралася вода, покривалася легкою імлою, а там, де спочивала в ній озимина, прибралася в пишну, веселу зелень.
Під склепінням недоглядно співали жайворонки. Лише здавлено і немов перли гуляли трілери [3] в висоті, і перлами котилися вниз...
* * *
— Так зарання і лагідно, як сього року, наставала весна лиш тоді, як ми дістали нашого Василя,— обізвалася мужичка Марійка до свого чоловіка, що лежав близько хати, грівся на сонці й пас свої пишні молоді воли; ні, не пас, а пускав їх лише, щоб нюхали траву, бо ж вона була ще заніжна і мохната, щоб їх грубі писки могли її скубати.
— Так так. Тоді як ми ще не мали нічого, а тепер, коли нам бог допоміг до землі, ми мусимо його тратити!
Вона не відповіла нічого; зітхнула й пряла дальше.
І між тим тоді і тим тепер лежала лише праця.
Від сірого ранку до пізньої ночі — праця.
Завсігди була вона тут — і ждала. Похмура й невмолима, пожирала все. Час, думку, забаву, силу, здоров'я, молодість, навіть і ту одробину охоти до життя, коли та хотіла в неспостережених хвилях переломити сірий одностайний тон і позолотити існування. Завсігди була ненаситна і невдоволена; ледве лишила чоловікові кілька крапель крові в жилах і сьомий день у тижні, в якім ішлося зранку до бога, а по обіді — в поле...
В поле!.. По двадцятьох майже роках доробилися вони кількох моргів поля.
Журбою й мозолею пересякла кожда грудка, але й любов'ю. Тою жадною, заляканою любов'ю, яку відчуває кождий мужик для своєї землі.
Про неї говорилося, як про живу істоту.
Хто її кормив — того кормила й вона.
Хто її не занедбував — того не занедбувала й вона. Ніхто не розумів її ліпше, як мужик,— і тому дав бог мужиків, як сотворив землю.
Доки буде земля — будуть і мужики...
* * *
Мали й двох дорослих синів.
За кілька неділь старший, Василь, мав ставати до бранки [4] Від хвилі поклику ходили всі, мов під вагою якогось тягаря. Покличуть його? Чи лишать? Коли би взяли...— щоб ніхто не діждався тої години! — настав би всьому кінець!
Поля родили б без помочі його молодої сили лише слабий хліб. Вони обоє постарілися передчасом, а молодший син не вдався. Йому була земля байдужа, і він оминав працю. Безжурний був і до дівчат прихильний. Мов половик спадав всюди, де лиш були які танці, і коїв між ними лихо!.. До того й крав іще, брехав і обмивав своє сумління в горілці.
Вкінці закохався в якійсь молодій циганці, що розумілася на зіллях, і забув про тата й маму.
З плачем відвернувся сором від нього.
Такий був молодший...
Бог один знав, що тепер настане. Батьки дивилися в будуччину, як у ніч. Досі був старший їх єдиною потіхою. І молоду мав уже: молодесеньке покірне дівча, що плакало з любові до нього...
* * *
— Був ти в панотця? — перебила вона мовчанку.— Може, він порадив би, що робити, аби не втратити дитини!
— Ей, панотець! Він був знов такий жовчний! День перед тим упала попадя під час служби п'яна до церкви і сварилася з ним, що без неї винаймив одному мужикові кусень поля. Потім билися обоє таки в церкві... Вона кинула за ним хрестом... Тепер він знов лютий і важить свої слова грішми...
— Що казав?
"Дай на службу,— казав.— Буде, як бог схоче".
— Треба дати,— відповіла жінка.
— Піду й дам,— відповів він побожно,— лиш треба би що продати.— Що? — він сам не знав іще; може, оту пшеницю, що ховав її старанно на поді на насіння і хотів сам тепер посіяти, або один вулій з бджолами? Мав чотири пні.
— Ти поговорив би з учителем,— говорила дальше Марійка.— Може б, він дав яку раду?
— Е! Що вже той порадить! Він знає лиш калатати про свою біду та про те, що в своїми дітьми гине з голоду. Колись-то, міркуй, Маріє, казав мені, аби наш Василь женився з його донькою.
— А він що, вдурів? Нащо Василеві панни?
— Се тому, що в них велика біда. Має багато дітей.
— Але зате має цісарську платню.
— Я йому се казав; а він каже: її забагато — щоби вмерти, а замало — щоб жити.
— Погано...
Потім обоє замовкли.
На її передчасом постарілім ніжнім лиці розстелилася жура. Пряла ще пильніше. Він дивився на воли. Василь виховав їх. А тепер доглядали їх усі, як ока в голові. Але ж бо й файні були вони... Ціле село любувалося ними. І сам двірник не мав таких волів. Були оба червоні, товсті, блискучі, а їх вола звисали аж по коліна. До того були в них ріжки маленькі, білі, як місяць, коли настає; а самі були розумні й послушні,— потіха й надія Василя! Восени хотів він ними виорати поля, а потім — продати. За ті гроші для себе й своєї "жінки" хату поставити. Або докупити кусень поля й кілька господарських речей: віз і інше таке, що потребував конечно. Або поставити стодолу, хоч і малу, як її ставлять німецькі господарі; або податки поплатити й інші громадські дачки. Або... ей, стільки-стільки було того всього, чого він хотів! Все те, що було потрібне, сунулося на чоловіка так часто, тиснулося так близько... одне по другім, росло чимраз вище й вище і доводило до розпуки — що все ще його не було!
Все те неначе містилося в тих двох гарних спокійних звірах, що їх доглядали, мов собі рівних, і з якими і спали, і їли під одним дахом...
У сльотних неділях, коли годі було йти в поле, грали коло них у сопілку. Різні пісні — сумні й веселі. Вони стояли спокійно, ремигаючи, і дивилися своїми великими лагідними очима так розумно вперед себе! А коли, було, перестати й забиратися зі стайні, завертали свої статочні голови за чоловіком і ревіли! Тоді треба було мимоволі вертати і гласкати їх...
Прекрасні, мудрі звірі...
* * *
Здалека пізнали Марійка і її чоловік давнього пропінатора [5] Беньяміна, як ішов полем вузькою стежкою до них. Перед якими двадцять п'ятьма роками прийшов він у село, бідний жид, із жінкою й дев'ятьма малими дітьми.
Від трьох років мешкав уже в столиці.
Збагатів, переселився туди, мешкав у великій кам'яниці, повіддавав доньки за багатих панських купців, а сам ходив із грубим золотим ланцюжком коло годинника та блискучим проти сонця великим капелюхом.