Говорячи те, він зовсім увійшов до світлиці і бубонів послідні слова майже над ухами Сімона.
— Чуєш, старий, — паси, а не рий! — обернувся він з злістю до кольпортера. — Раз ти сказано — марш, то йди собі на псю мать, а ні, то тя сейчас випхну так, що й голову зломиш!
На ті брутальні слова старий став хвилю, мов остовпілий. Не переляк перейняв його, і хоть його старі сустави, видимо, тремтіли, то тремтіли вони не з тривоги, а з обурення; се людська гідність німою, але виразною бесідою допоминалася свого невідоймимого права.
— Пане, — сказав по хвилі твердим, хоть якось притишеним голосом старий, — я вже 75 літ прожив і внуків маю старших від вас, а ще ні від кого не чув такого слова. Панцю! Хто сивого волоса не шанує, той і сам сивого волоса не діжде.
Сімон, запінений зо злості, зірвався з місця. Всі прочі понурили голови і мовчали.
— Не підеш ти відси, стара собако, — бо ти кості поломлю! — лютував Сімон, прискакуючи до старого. Но той стояв і з місця не ворухнувся.
— Не гарячіться, панцю, не гарячіться! Як я молодий був, то, може, був і гарячіший від вас, і нічого з того не вийшло. А налякати ви мене не налякаєте: не таких я видав, та й не налякався.
— Ну, то на, маєш! — ревнув Сімон і замахнувся кулаком, щоб ударити старого. Але в тій хвилі почув, що чиясь рука хопила його розмахнену в воздусі руку, але заким ще вспів озирнутися, коли щось рвонуло його заду так нагло і міцно, що він стратив рівновагу і з лускотом гепнув собою під стіл.
— Поволі, Сімон, — дався чути рівний голос Ежена, — поволі! Я тут господар, не ти! А вважай, щоби-сь не впав, — додав він з насмішкою, коли Сімон гепнувся аж під стіл.
Жан і Маня заплескали в долоні.
— Ото ми зух, наш Ежен! — щебетала вона, хоть, очевидно, їй не зовсім до смаку було те, що сталося. — Ото ми сила! Ну, я й не гадала ніколи! А, тепер тя справді люблю! Ходи, най тя поцілую, мій героїку маленький!
— Дай ми спокій, — сказав Ежен і віддалив рукою Маню, що лізла до нього цілуватися, а відтак, звертаючись до старого кольпортера, сказав ласкаво:
— Перепрошаю вас, дідусю, за свого нечемного гостя! Не прогнівайтесь! Він у нас запалько, а ще до того п’яний.
При тих словах Ежен присунув крісло і всилував старого, щоб сів та пропочив на часок. А Сімон, палаючий зо стиду, ходив широкими кроками по кімнаті і сопів страшно, ні на кого не дивлячись, немов розлючений медвідь. Но ані Ежен, ані старий кольпортер не звертали на нього ніякої уваги.
— Дякую вам, пане, дякую, — говорив старий, важко дишучи та кашляючи. — Та що, знаю я, що то значить — молода кров! І я колись був молодий!.. Але за наших часів що було, то було, але того не було, щоб так, ні з того ні з сього, причепитися до чоловіка і змішати го з болотом!..
І старий на згадку дізнаної образи захлипав, мов дитина.
— Пане, — говорив він далі, — немало лиха і горя перейшло через мою голову! Адже недармо волос побілів, а плечі згорбились!.. Не дай бог вам тілько перетерпіти, а в кінці на таке зійти, як я!..
Немов ножем закололи в серце Ежена ті послідні слова старого. Невиразима тривога проняла його, і хоть в гордім засліпленні йому не раз бачилось, що він сам став паном власної долі, що що він схоче, те й буде завтра, позавтра, аж… аж до певної різко назначеної границі — а прецінь часом йому бачилось, немов якась таємна а потужна рука нараз закриває перед ним усе, путає всі його плани, кидає його зі зв’язаними руками в якісь чорні ревучі та бурхаючі хвилі.
— Га, хто може знати, на що й ми зійдемо! — сказав він, підносячи старому чарку вина і таріль закусок. — Але ось ви покріпіться та огрійтеся троха, — там, бачиться, погано надворі.
— Ей, не мож знати, паночку, не мож знати, нащо хто зійде! От і я! Хіба ж я замолоду гадав коли, що мені прийдеться коротати вік нужденним кольпортером: мліти з голоду, мокнути на слоті, мерзнути на морозі, цілими днями витоптуючи старі ноги по улицях?.. Ех, паночку, всміхалося колись і мені щастя!.. Та що, прийшлося так, що вже ось-ось я мав кінчити школи, аж нараз вибухло повстання, кликнули на молодіж, — ну, пішов і я. Вже що там під час війни було, то чоловік якось видержав: невигоди, рани… бачилося, що зелізне те тіло!.. Аж ось попався я в неволю. Мучили при допросах, мучили в цитаделі цілих два роки і засудили на десять літ каторги. Вже з цитаделі я вийшов ледво живий, зламаний, — а вернув на волю старим дідом. Та ще от спасибі давнім товаришам, що хоть такий песій заробок дали, — що не прийшлось гинути під плотом. Правда, вони жиють собі тепер панами, многі таки й при самім повстанню позбивали маєтки, заки я кров проливав та мучився, ну, але що робити, така вже доля панує на сім світі. Він так як те колесо: одна часть наверха, а друга мусить же бути насподі.
Поки Ежен балакав з кольпортером, а Сімон з завзятою грізною міною ходив по світлиці, немов обдумуючи якесь важне, рішуче діло, Жан встав із свого місця і зблизився до Тані, котра, засумована, мовчала весь той вечір. Вона й загалом була мовчазлива, не то що Маня, котра, немов тота різнобарвна нетля, літала від одного до другого, щебечучи, дразнячи, жартуючи. Таня відзивалася рідко і любила держатися відсторінь, немов встидаючися чогось, немов боячися сміло поглянути людям в лице. А прецінь красою вона не то не уступала Мані, але противно, її прехороші риси лиця набирали сто раз більшого повабу, позаяк ясніли розумом і щирістю, між тим коли Маня блискотіла лишень злудним оживленням. А прецінь Таня встидалася і боялася людей. А прецінь видно було, що всі утіхи, всі любощі та пестощі, серед яких товариство проводило день за днем, минали для неї, мов пусті хмари, — ні, були навіть прикрі для неї, — хто знає, чи не будили в ній обридження!..
Жан сів коло неї і, дивлячись їй пильно в лице, мовчав хвилину. Таня сиділа зі спущеними вділ очима, немов і не бачила його.
— Ти, Танька, вже, бачу, зовсім на сосну дивишся, а мене й видіти не хочеш? — сказав він спокійно, однако з відтінком докору в голосі…
— А ти се відки взяв, Жан? Виджу й хочу видіти, — відповіла Таня.
— Кажи радше, що видиш, бо мусиш, так, як дзеркало, завішене на отсій стіні, мусить відбивати мій образ. Але ти не дзеркало: відбиваючи всіх і все, ти ще, крім того, й бачити можеш, кого хочеш, і лиш того, кого хочеш. Колись були такі часи, що ти бачила тільки мене, а тепер…