Гарольд узяв сигарету, припалив, легенько затягнувся і закашлявся, потім спробував зробити ще слабкішу затяжку і відчув, що таку витримає. Дим мав якийсь дивний пряний присмак, спершу не дуже приємний, але хлопець швидко до нього звик.
– Дим в легені можна не пускати. – сказав Альбані. – Можеш навіть і не вдихати його. Активні чинники потрапляють до кров'яного потоку крізь слизову оболонку рота. Продукт абсолютно нешкідливий, не викликає звички, і, звісно, офіційно дозволений для вжитку. Однак ти цікавився добрими давніми часами.
Ще двадцять років тому Полювання було майже релігійним ритуалом. Кожен глава сімейства мав хоч раз на рік брати в ньому участь. Люди наймали цілі родини Наводчиків у ті часи, коли гроші заробляти було трохи легше, ніж зараз. Ті Наводчики були власною командою кожного Мисливця, становлячи для нього щось набагато більше від звичайного гурту службовців. Вони були мало не членами його сім'ї, хоч йому й доводилося їм платити. Це трохи нагадує звичай, поширений серед знатних родин епохи Відродження, коли кожен заможний чоловік мав свій власний почет.
– Звучить гарно, – докинув Гарольд.
Альбані кивнув, в його блискучих карих очах сяяв смуток:
– Тоді досвідчений Наводчик мав більше роботи, ніж здатен був упоратись. Він іноді міг так добре заробити на своїх клієнтах, що сам ставав Мисливцем.
– Хіба то так дорого? – здивувався Гарольд. – Я гадав, треба лише зброю мати.
– Дороге не саме Полювання. Коли ти ставишся до нього не настільки серйозно, щоб покинути все інше. Для більшості Мисливців виступати лише в цьому амплуа незручно. Необхідність працювати десь іще скорочує час для вбивств, примушує жити за розкладом, отож людина весь час наражається на несподівані напади, потрапляє в засідки. Ото ще мені необхідність, працювати! Ми в Мисливському Світі не дуже-то це полюбляємо.
– А як же ви живете?
– Щороку податкове управління робить розрахунки, скільки б одержував кожен зареєстрований Вбивця, якби не приділяв весь свій час Полюванню, у Уряд виплачує йому певну суму. Так званий негативний прибутковий податок. Його одержують майже всі. Також виплачується додаткова винагорода за кожне зареєстроване Вбивство.
– Та як же Уряд може собі таке дозволити? Він, мабуть, таким чином підтримує половину населення!
– О, все розраховано до найменших деталей. Полювання – головна принада для туристів і найбільша стаття прибутку. Завдяки йому до Есмеральди стікаються гроші, отож Уряд робить усе можливе для збереження фондів підтримки Мисливців та Наводчиків. На жаль, то краплина в морі, по собі знаю.
– Ви? – здивувався Гарольд. – А виглядаєте, наче справи у вас ідуть якнайкраще.
– Треба ж марку тримати. Та зараз я на мілкому. Майже все на розваги проциндрив, до них навіть більше, ніж до вбивства, звикаєш. Я поклоняюся наймогутнішому з пороків – картярству.
– А кинути грати ви хіба не можете?
– Мабуть що ні. В усьому світі нема таких правил гри, як тут. Азартні ігри не лише дозволені, а іноді й обов'язкові.
– Уряд примушує вас грати?
– Більшість з нас не треба заохочувати. Любов до ризику – в характері кожного есмеральдця.
– Що стається із тими, хто програє?
– Якщо програють досить багато, на них чекає банкрутство.
– А тоді?
– Ті, хто повністю збанкрутів, займають місця на найнижчому шаблі соціальної драбини, вони не мають грошей, ніхто їм більше не позичає, все їхнє майно переходить у власність держави, а вони самі перетворюються на рабів Уряду.
– На рабів! Не може бути! В сучасному світі не існує рабство!
– Хіба? – іронічно запитав Альбані, повертаючись до буфетника. – Чарльзе, розкажи містеру Ердману про рабство.
– Авжеж, – бадьоро відгукнувся той.
Це був здоровенний лисий черевань з плескатим, мов таріль, обличчям. Свої червоні лаписька він обтер засмальцьованим фартухом у синю й білу клітинку.
– Розповім, так би мовити, зсередини. Бачите кільце? – простяг він долоню. – Це ознака державного раба.
То було звичайне собі чорне кільце з якогось блискучого матеріалу, можливо ебоніту, прикрашене єдиним сяючим камінчиком.
– Навесні буде три роки, як я став рабом, – вів далі Чарльз. – П'ять карткових боргів – от через що я сюди потрапив. Протягом туристського сезону повинен працювати в цьому готелі. Решту часу інспектую вантажі на державній митниці.
Гарольд не знав, що й казати. Здавалося нечемним розпитувати раба, як він ставиться до свого рабства. Було б цілком природно, якби він відчував стид. Але нічого подібного Чарльз, начебто, і на гадці не мав. Так само й Альбані.
– В такому місці без рабства не обійтися, – промовив Майк. – Наші громадяни тільки те й роблять, що розважаються або шукають нових розваг. Отож для справжньої роботи просто не вистачає людей, нема кому підтримувати існуючий лад. Важко знайти бажаючих навіть на різні посади в місцевому уряді. Більшість його членів – теж раби. Рабство – єдиний спосіб примусити людей займатися серйозними речами, такими як охорона здоров'я і будівництво.
– Ну й ну! – тільки й вимовив Гарольд.
– Рабовласництво – чудова система. – додав Чарльз. – Можна скільки завгодно ризикувати й розважатися, не боячись, що тебе спіткає якесь лихо, хіба що вбити можуть. Найгірше, що може трапитись – просадиш усі гроші і будеш змушений заробляти на життя.
– І навіть тоді, – зауважив Альбані, – це не назавжди. Починають раби, звісно, з найбруднішої роботи, чистять свинарні або добувають у копальнях сіль. Але якщо хоч трохи повезе, можна піднятися по адміністративній лінії. Раби – члени адміністрації – заробляють дуже пристойно, бо, як ти можеш собі уявити, самі визначають собі оклади, будучи Урядом. Отож державний раб може швидко себе викупити.
– Як на мене, все це дуже дивно, – признався Гарольд. – Хоча де в чому воно не позбавлене сенсу. Єдине, чого я не можу второпати, навіщо забезпеченим людям ризикувати, беручи участь у Полюванні?
– Треба мати особливий склад розуму, аби зрозуміти, – сказав Альбані. – Може, поживши тут якийсь час, ти відчуєш усю його принадність. Багато хто вважає, що бути добрим Мисливцем краще, ніж бути добрим ким завгодно іншим.
– А що потрібно, щоб стати добрим Мисливцем?