Любка зніяковіла. То правда: що ж то за розбійник, що голубами займається.
Але Любка все любила з розмахом, на широку руку та щоб одразу. Розуміється, коли б не те, що треба сидіти в лісі, то розбоєм враз би гроші здобули.
Вона знову наморщила золотисті бровенята, упнулася очима в куток і почала шукати іншого виходу.
Внизу в кімнаті тихо бубонів голос дядя Павлуся, читаючи казку для дорослих. У комині гув, як голуб, вітер.
Раптом Любка несміло подивилася на Івашка й нерішуче сказала:
— А так не можна, Вашечку: зробити грядку та й завести одну пару, а потім ще одну. А потім ще одну. Щоб не зразу.
Це вже Любка йшла проти самої себе: не відразу, помаленьку, потихеньку! Але так же хотілося, щоб був голубник! Ну хай хоч із одної пари!
Та Івашко аж спалахнув, аж підкинувся всім тілом.
— Як-то одну пару?! А ми ж сказали — десять?! Та ще й гривуна!
Любка на цей раз ще більше зніяковіла і з сорому аж лягла. Знову правда: похвалилися, що десять, та ще й гривуна, а вийде пшик — одна пара.
— Е, нє-є! Щоб таки десять! Та ще й гривун! І все одразу. Як сказали, так щоб і було. От вам: дивіться! Ага?
Любка, звичайно, всією душею була за цим. Так де ж його взяти ті десять пар?! Де?!
Та Івашко не здався ні того вечора, ні іншого. Голубник мусив бути, хоч пропади! Важко чи не важко, можливо чи неможливо, а мусив бути та й годі!
І другого ж таки дня, ще до школи, Івашко знайшов у шафі бляшану коробочку від чаю з намальованими довговусими та довгокосими китайцями. У коробочці були нитки, заполоч, наперстки, голки тощо. Івашко все це гарненько склав у куточок, а коробочку разом із Любкою поніс у повітку. Там вони її закопали під старою діжкою і притрусили соломкою. Як треба буде класти гроші в неї, діжку підійметься, соломку відсунеться і клади, скільки хочеш. А потім знову діжку на місце. Так усі копитолисти роблять, це й дядьо Павлусь раз у раз каже.
Отож тепер тільки грошей добувати треба було. Вісімсот копійок! Любка аж зажмурювалась, неначе з височенної дзвіниці вниз дивилася. Це було все одно, що пішки на край світу йти. Як саме йти, кудою йти, — нічого не видко попереду. А йти треба, — вороття немає, вже ж бо й коробочка з китайцями під діжкою жде.
Еге, тепер іграшки та штуки треба було забувати. Не до штук тепер, коли треба на край світу йти, коли думки тільки біля того й в'ються, як мухи біля грудочки цукру.
Близня притихла. На диво всім: і вдома, і в школі, й на вулиці, скрізь. Очі в обох раз у раз тепер були шукливі, непокійні, заглиблені в себе. Сусідів із їхніми вічними жалями на "чортову близню" як язиком злизало. Не чути було більше гуркоту по блясі дахів, що ними близня лазила, видираючи літом гнізда горобців, а зимою галок із димарів. Хлопці з чужої вулиці сміливо ходили повз ворота, не держачи з усієї сили картузів на голові, не боячись, що близня налетить і здере.
— Та чи не заслабли ви в мене? — часом аж лякалась мати і брала за голову Івашка й пильно-пильно обдивлялась його лице такими самими синіми, як у Любки, тільки заклопотаними очима. Але клопіт одразу ж розтавав у них, як грудочка льоду в окропі, і мати легенько штовхала долонею в пукате чоло здорового, свіжого, як підсмажена проскурка, личка.
— Нічого нема. Живи здоров! А Івашко після цього зараз же хитренько мружив очі й пригортався до грудей, що пахли буряком, капустою або смаженою цибулею.
— Мамо! Дайте дві копієчки!..
— Оце! Та я ж вам позавчора дала вже дві копійки.
— Так ми стратили. А нам тітрадь треба купить.
— Ох, щось ви стали дуже пильні до тітрадів. Що тиждень, то й тітрадь.
— Так ми ж учимось, мамо. Хіба ж ні?
Та то правда, — стала близня на диво старанна. То, бувало, не докличешся, щоб ішли вроки робить, а тепер самі додому біжать, за книжки хапаються і зразу ж на піч. А там усе шу-шу-шу над тими тітрадями. І мама, кінець кінцем, виймала дві копієчки й тикала їх у руку своєму мазунчикові. Мазунчик зараз же шарпав Любку за кучму, і обоє прожогом вилітали за тітраддю.
Та тільки дві копійки діставалися не старій Сурі, що торгувала тітрадями, а довговусим китайцям, що сиділи під діжкою. І щоразу, щоб китайці часом грошей не покрали, всі гроші перераховувались. Чотири копійки. Сім копійок. Дев'ять копійок.
Дев'ять копійок! А треба ж іще сімсот дев'яносто одну!
І, важко зітхнувши, близня клала свій капітал до китайців, притрушувала їх соломкою і накривала діжкою. А потім бігла на піч і таємно, заклопотано шепотілася над тітрадями.
Звісно, мамині копійки були так собі, крихітки. З них на голубник капіталу не складеш. І щоб їх здобути, довго ламати голову та шепотітися над тітрадями не треба було.
А от як знайти кішку на три масті, то над цим ой-ой як треба було думати.
Здохла в старої вдови приставші* улюблена кішка. Та не проста була та кішка, а тримасна: жовте, чорне і біле. А кішка на три масті щастя приносить. І хоч стара, глуха й підсліпувата була приставша і вже в домовину одним оком заглядала, а не могла без щастя жити. От і шукала кішку на три масті. Хай буде сіра, ряба, аби хоч малесенька плямка третьої масті. І вже буде тоді добре, і вже щастя принесе з собою. А за те щастя готова була цілого полтиника дати тому, хто його доставить їй.
*Приставша — дружина пристава. Пристав — начальник місцевої поліції в тогочасній Росії та на окупованих нею землях.
І вся вулиця знала про це, і всі хлопці ганяли по всіх подвір'ях, базарах та смітниках за тою кішкою.
Отож треба було поспішити та випередити всіх. Але як ти випередиш, коли тих паскудних щасливих кішок як кіт наплакав. То тобі самі чорні, то сірі, то білі з чорними латками, а як попадеться десь на три масті, так хазяїни держаться за неї, як за свячену. І лежить полтиник у дурної приставші, замість того, щоб лежати йому в китайців.
А проте треба було хоч родити, а здобути оту кішку!
І близня таки здобула! Думав-думав Івашко і таки справді родив приставші щасливу кішку!
Правда, кішка та була не зовсім тримасна. Дві масті — чорна та біла — були справжні, а третю — жовту — близня сама додала. Витягла в мами торішньої жовтої фарби на крашанки, знайшла на базарі під рундуками хирляве чорно-біле кошеня, принесла його за пазухою в повітку і гарненько намастила на животі під пахвою жовтеньку пляму. Кошеня від води трохи понявчало, але операція вдалася блискуче: така чудесна вийшла третя масть, що не то що приставші, а самому губернаторові* можна було нести те щасливе кошеня.