Тоді дядько зупиняється, розтулює коліна й випускає тільце. Воно падає, як мішок із чимсь м'яким, на підлогу між ногами й не ворушиться.
Дядько, мов п'яний, озирається, кидає облізлу лозину набік і, переступивши ногою через скоцюрбленого Льоню, відступає до стола. Льоня лежить лицем униз, закинувши одну руку собі за шию, а другу скорчено протягши по підлозі.
— Зомлів, чи що? — неспокійно каже тітка й нагинається до Льоні. Вона переверта його догори лицем й пильно придивляється. Личко біле-біле, й очі заплющені.
Але як тільки тільце торкається посіченим місцем до підлоги, як очі Льоні здригаються, розплющуються і він починає знову кидатись і корчитись, як між колінами, і хрипко кричати.
— Та годі, годі! — сердито каже тітка. — Ач ніжний який! Ніхто тебе більше не б'є. Вставай, годі.
Льоня перестає кричати, але швидко-швидко водить очима круг себе і ввесь дрібно-дрібно труситься ногами, руками, головою. Він пробує підвестись, але не може й падає на підлогу лицем униз.
— Треба покласти його... — каже тітка до дядька. — Бери, покладемо.
Дядько, все як п'яний, з настовбурченим волоссям круг лисини, з набряклими кров'ю очима, мовчки підходить, бере Льоню під пахви й піднімає. Тітка підхоплює під ноги, й обоє несуть тільце лицем донизу на канапу. Там кладуть його так само головою вниз, і тітка, дивлячись на криваві плями, що попро-ступали з-під штанців і сорочки, сердито бовкає:
— Бач, казала, штани треба скинуть. Пропали тепер штани. Чи одмиються?
Дядько нічого не каже й одходить до стола. Із шибки вікна спурхує лице Сашка й ховається в темряві вечора.
Дядько якийсь мент отупіло стоїть, потім повертається і йде до себе в кабінет. Але на порозі, зупинившись, хрипить до тітки:
— Іди сюди.
І тоді заходить до кабінету. Тітка зітхає й помалу виходить за ним, піднявши з підлоги різку й поклавши її на стіл.
Льоня ж лежить на канапі все так само лицем униз і труситься всім тілом. Спочатку він труситься мовчки, а далі починає робити ротом "ввв", неначе від нестерпного холоду. І коли робить "ввв", то зуби йому цокають і все тіло ще дужче труситься. Потім тремтіння опадає, затихає "ввв", і якусь хвилину Льоня лежить тихо, тільки подриґуючи плечима.
Але надходить нова хвиля, все тіло знову починає тремтіти, зуби цокають і з рота, як виття вітру в димарі, виривається саме собою "ввв".
До шибки знову прилипає знадвору лице Сашка і великими очима та розплесканим носом дивиться до Льоні.
Сінешні двері обережно риплять, у кімнату просувається голова Хведоськи й боязко дивиться по хаті. Нема панів. Тоді Хведоська входить усередину й навшпиньках підбирається до Льоні. Побачивши криваві плями, вона хапає себе за щоки й застигло стоїть над Льонею. Очі їй повні сліз, голова разом з руками скорботно хитається з боку на бік, губи шепочуть:
— Сиріточко ж ти моя бідненька! Паничику любесенький! Що ж вони зробили з тобою, бідненьким? Бодай же ж вас так лиха доля кривавила, анциболоти люті!..
Льоня від цього шепоту, від цих слів починає ще дужче труситися, роблячи "ввв" і цокаючи зубами.
Хведоська кривиться всім круглим, масним лицем своїм, губи їй теж трусяться, й вона сама от-от готова завити й зацокати зубами.
— Так болить, паничику? Га? Болить, рідненький?
Хвиля тремтіння спадає. Льоня знову лежить тихо, розбито. І раптом повертає голову набік, злегка підводить її до Хведоськи й хрипким шепотом питає:
— А мене виженуть із гімназії? Правда?
Хведоська сильно качає головою:
— Ні, ні, паничику! Не виженуть! А де ж таки!
Але Льоня якось чудно скидує головою й уперто хрипить:
— Ні, ні, виженуть! Ти не знаєш.
І падає назад головою. А Хведоська й не знає, чи боїться він, що виженуть, чи хоче того. Але в кабінеті голосно скрикує голос пана, і Хведоська навшпиньках злякано вибігає з кімнати.
А Льоня лежить і широкими очима дивиться в таку знайому-знайому спинку канапи. Тіло йому вже не труситься, ще пекуче болить воно все, горить, ломить, але жаху вже немає. І навіть задушної, тоскної туги немає. Навпаки, аж війне часом радістю: виженуть із гімназії! Оддадуть у свинопаси, у попихачі! Оддадуть, оддадуть! І ввесь час згадується Сашко: "Як дуже сильно битимуть, значить, з досади, що не будеш у гімназії". А хіба ж можна ще дужче бити?
Льоню знову трусить, знову цокають зуби, але він уже пам'ятає Сашкову раду й уперто, невідривно думає про хороше-хороше, про те, що його сьогодні виженуть із гімназії, що завтра дядько віддасть його в шевці або в пастухи, що більше ніколи-ніколи його не битимуть і не лаятимуть маму.
І справді: біль уже не такий пекучий та гострий, а як і пече, так нехай: за свинопаса можна й це перетерпіти.
Раптом клацають двері з кабінету й увіходить дядько. Волосся йому тепер пригладжене круг лисини й очі не п'яні, тільки понурі.
З шибки в цей же мент наче вітром іздмухує лице Сашка, а дядько підходить до канапи. Льоня лежить завмерши, затаївши духа.
— Ну що: будеш шануватися? — рипить дядько. — Будеш знати, як учителів бити в лоба, як лінуватися та до старших огризатися? Га? Добру науку сьогодні мав? Отож гляди. Другим разом розшматую до кінця.
Дядько якусь мить мовчить, дивиться на понівечену спину з висмикнутою із штанців сорочкою і трохи іншим голосом каже:
— З гімназії тебе не виженуть. Не бійся. Я упросив директора. Я обіцяв йому за те добре тебе випороти. Але тільки гляди ж мені!..
Льоня раптом швидко підводить голову до дядька. І в лиці його, в очах, у губах такий жах, такий одчай, що дядько аж ніяковіє й сердито каже:
— Та не бійся, не зараз же тебе битиму! А як будеш шануватися, то й ніхто не битиме.
Але сині, вимучені, зо спухлими повіками очі так злякано, так розгублено дивляться на нього, видко, не слухаючи навіть, що дядько відвертається й, неначе щось згадавши, виходить знову до кабінету.
Льоня так само ще якийсь час лежить із задертою головою і переляком ув очах, а потім зненацька падає лицем у канапу й вибухає гірким, рвучким плачем. Тілом знову проходять дрижаки, спина пекуче болить, хочеться скотитися на підлогу й битися-битися об неї головою.
Він довго труситься і ридає на канапі в горі й болючій тузі. Ридає так, як тоді, коли ховали маму: до хрипоти, до страшного, тупого знесилля.