— Га, попробую! — сказав він і побіг щодуху. Півгодини, — се заледве вистачить на те, щоб додому добігти, а коли ж гроші добути, коли вернутися? Треба, значить, бігти щосили. Але ледве тільки Тоньо вибіг на саму кручу над рікою, коли побачив недалеко йдучих насупротив Едмунда і ще одного панича. Як він урадувався видом Едмунда, сього й не сказати. Але трохи чи не дужче ще врадувався, коли пізнав того, що з ним ішов.
— Борис! Епамінонда! Ти ту? Що тебе сюди завело? — скрикнув Тоньо, обнімаючи і цілуючи прихожого.
— А що, — вибрався на вакації звідати ваші гори.
— І представ собі, пішки ходить, ще й босий! — додав Едмунд.
— А що ж, се найвигідніше і найкорисніше. Ботанізую та мінералля збираю, людей пізнаю і давніх знакомих відвідую. От і на вас наскочив. Не знав навіть, що ви ту живете, а от Едмунда коло броду спіткав. Але що тут у вас за пригода? Едмунд зачав було розказувати мені. Пострілив когось?
— Жида. — сказав Тоньо.
— Дуже?
— Не знаю. Я хотів придивитись, але той не допустив. А з ним і другий, страшний такий. Мало мене не вбив. Відтак зажадав сто ринських, а ні, то, каже, недужого туй в лісі покину, а сам до Дрогобича до суду йду.
— Гм,— сказав Борис,— се щось негарно. А що за жиди?
— Якісь на бориславських ріпників похожі, а кажуть, що з нашого села родом і сюди ж вертають із зарібку.
— Ходім до них, побачимо! — сказав Борис. — Знаєте, я троха медик, хоч досі тілько два роки медицини слухав. Ну, але на ранах розуміюся, в клініці трупів різав доволі! Але тихо підходьмо!
Підійшли нечутно і стали всі три над яром. Жиди сиділи оба поруч плечима до них і щось живо між собою шваркотали.
— А котрий ту між вами скалічений? — скрикнув голосно Борис.
Оба жиди кинулись, як опарені, і змішались; менший, все ще закривавлений від ніг до голови, очевидно, не знав, чи стогнати, чи втікати; не мило було й великому, коли замість одного панича побачив трьох, а надто ще одного з них зо стрільбою на плечах. Але менший швидко отямився.
— Ох, ох,— застогнав він,— я ранений! Я скалічений!
— Ану, покажи свої рани, — сказав Борис, підходячи до нього.
— Ох, не рушайте мене! Не хочу! — стогнав жид.
— Покажи! — грізно крикнув Борис. — Я доктор.
— Доктор, — повторив з недовірчивим наголосом жидок. — Відки би ту доктор взявся?
Але Борис не вдавався в довшу розмову, тільки взяв жида за одну руку, оглянув криваві місця і сказав коротко:
— Брешеш, здоров!
Взяв другу руку, — те саме. Общупав лице — те саме. Общупав одну ногу — то само. Жидок сидів, мов остовпілий, не знаючи, що з ним діється. Елькуна також стояв недвижно, понурий, сам не свій. Борис оглянув другу ногу. Нараз жидок крикнув з болю.
— Ага, ось твоя рана! — сказав Борис. — Так я й думав. Одно зерно шроту в литку застряло. Ну, пусте діло. Лягай на живіт!
— Що пан хочуть зо мною робити? — запитав, тремтячи, жидок.
— Лягай на живіт, чуєш, чи ні?
Жидок ляг.
— Гей ти, довгий, — обернувся Борис до Елькуни, — сюди ходи!
Елькуна наблизивсь.
— Сідай йому на плечі! —сказав Борис.
— Що? Ви одуріли, пане? Адже задушу. Бачите, який він слабовитий!
— Не бійся, я за те відповідаю. Не візьме його мара. Сідай!
Елькуна стояв, вагувався.
— Сідай, кажу тобі! Чи хочеш, щоб йому гангрена в нозі кинулась? Тоді певно треба ногу відрізати, і дрогобицький суд нічого не поможе!
Елькуна трохи поблід і не змагався довше: сів на плечі брата, лежачого на землі, мов на коня, врозкрач.
— А тепер ви держіть за ноги, — скомандував Борис.
Паничі прискочили і вхопили жидка за обі ноги.
— Держіть же міцно! А ти, великий, як даси йому рушатись та кидатись, то й тебе отим ножем черкну!
— Ох, що пан хоче зо мною робити? — простогнав спрепарований таким способом жидок, що досі мовчки слухав, що з ним роблять.
— Мовчи, дурню, не твоє діло! — відрізав Борис, виняв з подорожньої торби ланцетик, промив водою рану і крихітку розрізав шкіру.
— Ой, ой, ой, ой! — запищав жидок. Борис одним смілим рухом ланцета видобув шрот з рани. Жидок верескнув щосили.
— Готов, пустіть його, — сказав Борис і спокійно обтер ланцет з крові, і сховав назад до своєї торби. Елькуна встав, паничі відскочили, а невеличкий жидок звільна піднявся з землі, здивованими очима поглядаючи то на доктора, то на паничів, то на свою закривавлену рану.
— Будеш здоров, — сказав до нього Борис — Постій лишень, нехай затамую кров і рану зав’яжу. — І він виняв з тої ж торби польову порохнавку, затамував кров, а опісля роздер Едмундову хустку і обв’язав нею ногу жидові. Оба жиди мовчки гляділи на його порання.
— Ни, а за мій біль що мені буде? — сказав по хвилі намислу ранений жидок.
— Чотири неділі на місяць, от що, — сказав Борис. — Чи, може, сто ринських хочете? Га, як хочете, то, про мене, біжіть до дрогобицького суду. Може, там і дістанете!
— Пан ласкаві жартувати, — сказав невеличкий жидок, — але що я, бідний жид зароблю з такою ногою?
— За три дні загоїться, — відрізав Борис.
— Ох, за три дні! Ні, я чую, воно так болить, що й за місяць не загоїться. Ох, як болить!
І жид попробував встати на ноги, але зараз же сів на землю, стогнучи та зойкаючи.
Між тим Тоньо і Едмунд пошептались з собою, Едмунд виняв з елегантної, бісером вишиваної портмонетки два дукати, що дістав оноді від матері, і дав їх раненому жидкові.
— Ну, на тобі за біль! — сказав.
— Ох, спасибі вам! — задріботів жидок. — отсе файн пурец! Дай вам, боже, много літ жити! Таки змилувалися над бідним жидом!
— Не стоїло! — сказав сердито Борис, і всі три паничі пішли горі яром.
— Ну, та й доктор же з тебе, Епамінондо! — сказав Тоньо, клеплючи Бориса по рамені. — А куди ж ми тепер?
— Як то куди? До села.
— А в селі маєш кого знакомого?
— Крім вас, здається, нікого.
— Ну, то просимо ж до нас. Обідати давно вже пора. А ми з Мундзьом, бач, якого звіра уполювали! — І показав кленя.
— У, та й здоровий же! Ну, на честь такої ловлі варто й піти. А при тій оказії і батьків ваших пізнаю, — також користь.
А жиди між тим по відході паничів хвилю сиділи мовчки, мов приголомшені.
— Проклятий отой доктор, — сказав вкінці менший з них.— Через нього, може, нам сто гульденів з рук вислизнулося. А Rich’n saanen Tat’n aran!* А той дурний панич готов би був дати! Ну, але й так добре пішло. Отсі два дукати — то початок нашого маєтку! Дай боже, щоб початок був щасливий! Тьфу, тьфу на все зле! Ху, ху!