– Схоже, – погодився капітан Горбатюк. – Треба негайно розшукати того Ангела.
– Якщо він іще не в небесах! Не летить міжнародним рейсом, – сказав капітан Попенко.
– В усякому разі встановити його особу необхідно.
– Авжеж.
– Доведеться розділитися. Ти з хлопцями гайнеш у Троянду, у Завалійки. А я… Тільки під землю сам не лізь. Підключи місцеві кадри, старшого сержанта Бодню, ще когось…
– Звичайно.
І тут знову задзвонив телефон.
– Алло! Степане Івановичу! Слава Богу, ще не поїхали… Це Григорій Тарасович Дорошенко, тато Вітасика.
– А-а, здрастуйте-здрастуйте, Григорію Тарасовичу.
– Я вас прошу, візьміть і мене, якщо можна. Все-таки хлопці… У мене якраз є можливість. Може, я вам і в пригоді стану.
– Ви знаєте, ваше прохання дуже доречне. Бо я поїхати раз не зможу. Анатолій Петрович, я думаю, з задоволенням скористається з вашої пропозиції. Передаю йому трубку.
– Григорій Тарасович! Я вас вітаю! – весело загукав у трубку капітан Попенко. – Знову доля зводить нас в одну оперативну групу. Дуже радий. Кажіть адресу, зараз за вами заїдемо.
…Ресторан "Центральний" щойно відчинився. Відвідувачів майже не було.
Побачивши капітана Горбатюка, Боря Ультразвук зблід і втягнув голову в плечі.
– Ви сьогодні з музикою? – привітавшись, спитав капітан.
– 3… з музикою, – прошелестів Боря.
– Ангел співає?
– Ангел?… – ледь чутно, самими губами перепитав Боря.
– Ангел, – кивнув капітан.
– Ні! – якось панічно заперечливо похитав головою Боря.
– Чому?
– А… а він у нас уже не працює.
– Як? Давно?
– 3… з учорашнього дня.
– Чого раптом? – Не знаю. У лабухів спитайте. Он якраз на сцені Льова Левандовський з апаратурою возиться. Керівник оркестру.
Льова Левандовський скривив, опустив губи і підняв брови:
– Ангел? Звідки я знаю? Нічого я не знаю. Мав учора бути й не був. І нікого не попередив. Я гадаю, щось "серйозне". Яка-небудь краля з бабками. Ангел – це ж король.
– Король?
– Козирний! А ви його що – не бачили?
– Ні.
– Га! То що з вами говорити! Рембо! Супермен!
– І добре співає?
Льова зам'явся:
– Ну… Співає… Під фанеру.
– Під фанеру?
– Ну, під фонограму. Але так натурально. Ви б ніколи не сказали. Артист!.. До речі… Між нами, дівчатами… Ви тільки нікому не кажіть… фанера навіть не його… Я навіть не знаю чия… Хтось йому "плюс" записав.
– Яке його справжнє прізвище?
– А як ви догадалися?… Авжеж – хто б став слухати Васю Рябошапку! А так – Ангел Богов. Усі думають, що він болгарин.
У відділі кадрів капітан уважно розглядав анкету.
Рябошапка Василь Степанович. 1973 року народження. Золотоноша. Освіта середня. ПТУ Працював слюсарем, сантехніком, кочегаром, у трудовій книжці пропуски. Останній запис півтора року тому. Сантехнік. І раптом – соліст ансамблю під керівництвом Льови Левандовського.
– А як ви його взяли, сантехніка, без музичної освіти? – спитав капітан Льову.
– Ай, до чого тут освіта? Хто зараз дивиться на освіту? Головне – діло, робота. А він прийшов і сказав: "Хлопці, я вам зроблю бізнес, от побачите, не пошкодуєте". Ми його попробували. І він нам підійшов. Бо справді було ефектно. Такий кадр! Публіка шаленіє. Особливо дівчата… Жаль, якщо він зовсім злиняв. Що не кажіть, а люди люблять дивитися на красу – і жіночу, і чоловічу… А чого це ви ним цікавитесь, якщо не секрет? – здивовано примружився Льова на капітана, наче тільки тепер ця думка виникла в його голові.
– Та так… хотів поговорити. – Ох, ці мені розмови! Коли міліція хоче поговорити, так і знай, що десь є труп, або грабунок, або ще якась неприємність. Може, він іще з'явиться… Я згадав, що він обіцяв мені принести одну річ. А він хлопець гордий. Не думаю, щоб він мене обдурив.
– Якщо він з'явиться, подзвоніть мені, будь ласка. От вам телефон.
– Які можуть бути питання, пане Горбатюк! Я ж вас прекрасно пам'ятаю. І глибоко поважаю. Ви ж самі не знаєте, як мене колись виручили.
– Виручив?
– Авжеж. Ви пригадуєте рекетира Шипулю?
– Певна річ.
– Він же мені життя не давав. Він же висмоктував з мене усі соки. Коли ви його взяли, у мене було свято. Я частував увесь оркестр, усіх офіціантів. Спитайте у Борі…
"Навряд чи Ангел з'явиться, – думав капітан по дорозі в міськ-управління. – Перш за все треба переглянути базу".
Розділ XVIII
"Енергоінформаційний потік є!" Загадковий тюбик
– Що це у вас таке? – простодушно спитав капітан Попенко Григорія Тарасовича, побачивши в його руках якийсь Г-подібний предмет, загорнутий у папір. – Нова секретна зброя?
– Та ні, – Григорій Тарасович трохи знітився, вмощуючись на передньому сидінні. – То біолокаційні рамки. Біолокатор.
– Овва! І давно ви цим займаєтесь?
– Та з минулої осені. Після тих наших неймовірних пригод. Хіба я один? Зараз хто тільки не займається… Тільки й чуєш: астральне тіло, ментальне тіло, чакри, мікролептони… Екстрасенси на кожному кроці. Та й не дивно. Бо й справді… – Григорій Тарасович недоговорив, махнув рукою.
– Згоден, – сказав капітан. – І дивна річ. Ще якихось років п'ятнадцять-двадцять тому все було начебто зрозуміло – діалектичний матеріалізм, дарвінізм, еволюція, розум – властивість високорозвиненої матерії… І раптом вся ця струнка матеріалістична система похитнулася, зарипіла, дах поїхав, і все стало незрозумілим – самі дива, загадки і таємниці…Женя і Вітасик мовчки перезирнулися. Приємно відчувати себе нарівні з дорослими, коли вони так само чогось не розуміють, як і ти. І взагалі, яка то щемка насолода – їхати назустріч таємниці! Особливо разом із татом і мужнім, одчайдушним капітаном міліції. Уява хлопців уже малювала захопливі картини – підземний коридор, глухі таємничі звуки, несподівана тінь майнула перед ліхтарем…
Але їх чекала прикра несподіванка.
Коли вони, заїхавши за старшим сержантом Боднею, зупинилися біля кладовища, капітан Попенко сказав:
– Ви, хлопці, не ображайтесь, але вам доведеться почергувати біля машини. Пильнуватимете, щоб ніхто сторонній не поліз за нами у підземелля. І взагалі…
Хлопці спробували писнути:
– Та ми… Та що… Та як… – але і старший сержант Бодня, і Григорій Тарасович одностайно підтримали Анатолія Петровича, із протесту нічого не вийшло.
Дорослі спустилися в підземелля, а хлопці лишилися нагорі.