Сергій Данилович не став їх затримувати, провів і попрощався досить холодно.
Навіть не вірилося, що буквально хвилину тому він так привітно й одверто розмовляв із ними.
– Ну? Що скажеш? – спитав Вітасик, коли вони були вже у дворі.
– Майже певен, що це він. Ти бачив, як він подивився на мене, коли я сказав "Академіки…"? Бачив?… І одразу почав: "Копійки… Дріб'язок…" Щоб відвести підозру. Нічого собі копійки – сорок тисяч!
– А ці двоє, може, і є його агенти. Якби звичайні знайомі музику послухати зайшли, він би так не говорив.
– Причому я їх ніколи тут не бачив. Це не місцеві.
– А що з п'ятіркою робити? – Вітасик непевно м'яв у руках асигнацію.
– Ну, не викидати ж на смітник!.. Перша, вважай, у житті виручка за крадіжку. Та ще й від "колеги" – професійного злодія.
– Смієшся! То що ж, нам її на втіхи собі витратити? Совісно якось.
– Давай віддамо музикам у підземному переході. Буде чесно.
– Давай. А потім я колись признаюсь батькам.
Розділ XI
Сварка
Після візиту до Сергія Даниловича вони розійшлися – Вітасик побіг до себе додому, а Женя до себе.
Зайшов у двір і раптом побачив отих двох молодиків, що приходили до Пищенка: високого з довгим жіночим колоссям і нижчого, чорнобородого, з однією сережкою. Вони, явно ховаючись, стояли за фанерним будиночком на дитячому майданчику. Стояли вони спиною до Жені. Стежили за чиїмись вікнами. У тому крилі будинку була якраз квартира член-кора Стародуба. Женя це відзначив зразу.
Пригнувшись, він пірнув за кущі живоплоту, що оточували дитячий майданчик.
Сутеніло, накрапав дощ, і ні у дворі, ні на майданчику не було ні душі.
Молодики про щось тихо розмовляли. Щоб почути, Женя почав підкрадатися за кущами.
Розчув лише кілька слів.
– Треба взагалі з'ясувати бюджет нашої фірми, – сказав високий. – Звичайно, – погодився чорнобородий. І раптом обернувся, прожогом, наче кіт, метнувся до кущів і схопив Женю за комір.
Женя не встиг навіть зреагувати.
– А-а… Знайомий. Шпигуєш?! – просичав чорнобородий.
– І до Маестро, значить, недарма приходив, – сказав високий, який був уже поряд.
Чорнобородий нахилився впритул до Жениного обличчя, так що сережка дряпонула його по щоці, і зашипів:
– По землі розмажу!
Міцно тримаючи Женю за комір, нахилив його вниз, притис обличчям до асфальтової доріжки і, здираючи шкіру, протяг двічі.
Щоку і ніс Жені обпекло вогнем.
– Облиш, Цигане, – зупинив його високий. – Не каліч. Може, він і не…
– Ти гуманіст, Рудий, – презирливо скривився Циган і, знову схилившись впритул до Жені, засичав: – На кого працюєш, шмаркач?!
– Ні на кого, – ковтаючи сльози, прохрипів Женя.
– Так чого ж зириш?
– Я… не зирю… я просто…
– Ще колись побачу – уб'ю! – Циган боляче копнув Женю ногою.
– Запам'ятай, байстрюче, шпигувати – останнє в житті діло! – сказав Рудий. – Стукачів і донощиків зневажають усі на світі. їм плювали і плюють в обличчя. Навіть у тюрязі вони лежать біля параші.
– Вали звідси! – Циган одпустив нарешті Женин комір і востаннє копнув його ногою. Потім обидва швидко пішли з двору.
Коли Женя переступив поріг, мати жахнулася і сплеснула руками:
– О Господи! Що з тобою?!
Женя одвів очі.
– Упав… Тільки що… У дворі. Послизнувся – і об асфальт…
Мати забідкалася, потягла його у ванну, почала мити, потім обробляти садна перекисом водню. Женя скрипів зубами, але намагався триматися, не плакати. Проте сльози самі собою лилися з очей. І не стільки від болю, скільки від образи й досади…
На другий день Женя до школи не пішов.
Вітасик подзвонив йому після першого ж уроку на перерві.
– Що таке?
– Захворів.
– Чим?
– Прийдеш, розкажу.
Йому не хотілося по телефону нічого говорити.
Вітасик прибіг одразу після школи.
– Ой! Та ти що?! Хто це тебе так?!
Женя розповів усе як було. Потім зітхнув і сказав:
– Не буду я більше цим займатися.
– Чим?
– А всім оцим… шпигунством. Не хочу стежити, стукати.
– А ти хоч знаєш, що таке стукач? Стукач – це коли своїх зраджує. Своїх, розумієш? А це ж бандюги. Так що ж – хай вони з людей збиткуються, мордують їх, гроші одбирають, б'ють, убивають. А ти чистенький сидітимеш, до вікна одвернувшись. Як у тролейбусі. Щоб місцем бабусі не поступитися.
– Тобі добре говорити! Тебе мордою по асфальту не розмазували. – Злякався, значить… Просто злякався.
Женя скипів:
– Я – злякався?! Я не злякався! А от ти б злякався. Точно! По собі судиш.
Вітасик образився і пішов. Вони посварилися.
Агент СД міг спокійно продовжувати свою таємну діяльність.
Розділ XII
Несподівана інформація Клавдії Іванівни
Сусідка Дорошенків Клавдія Іванівна працювала на пошті, приймала і видавала грошові перекази. її відділення зв'язку було аж на околиці міста, куди вона добиралася на швидкісному трамваї майже сорок п'ять хвилин, цілий урок. Всі радили їй поміняти роботу, перевестися в якесь інше поштове відділення, ближче, але вона й слухати не хотіла. Вона працювала на одному місці понад тридцять років. Понад тридцять років за вікном, де вона сиділа, шепотів листям ліс, який вона любила з дитинства, бо жила тут-таки, неподалік од пошти, у маленькому батьківському будиночку. Потім батьки померли, а будиночок знесли (на тому місці звели новий корпус санаторію). І Клавдії Іванівні виділили однокімнатну квартиру в новому будинку, поряд із Дорошенками. І хоч мешкала вона тут уже кілька років, але ніяк не могла звикнути до нового місця, її весь час тягло туди, на рідну околицю. Клавдія Іванівна була самітня і з усіх радостей життя знала хіба що свою роботу, свій рідний ліс на околиці міста і ще – театр. Вона була завзятою театралкою, і свою відпустку брала у два прийоми: дванадцять днів улітку відпочивала в будинку відпочинку, там же у лісі на околиці, по сусідству з поштою, а решту восени чи навесні, щоб поїхати до знайомих у Москву або Петербург – походити по театрах.
І сьогодні вона якраз приїхала з Москви і увечері завітала, як завжди, до сусідів Дорошенків поділитися враженнями. Вона довго розказувала про московські спектаклі. А потім раптом сплеснула руками:
– Ой! Я ж вам не розказала, що у нас було на пошті перед самісіньким моїм від'їздом до Москви!.. Не повірите! Просто детектив. Сиджу я, значить, як на голках, кінець дня, через три години поїзд, а ще ж треба заїхати додому по валізу, нервую. Дивлюсь, заходить на пошту… хто б думали?… Академік Яворський, чоловік заслуженої артистки Маріанни Яворської. Я його добре пам'ятала. Кілька разів бачила на прем'єрах. Мені його знайома білетерка показувала: оце, каже, академік, чоловік нашої Маріанни Сергіївни. Та й він видний такий, високий, стрункий, із сивиною. "Менський", як кажуть поляки. Зайшов, сів заповнювати бланк. Подає. Дивлюсь – і очам не вірю. По-перше, сума! Сорок тисяч. По-друге, прізвище на зворотній адресі зовсім не Яворський, Добровольський. Я добре запам'ятала. І адресований переказ директору якоїсь фірми Дикому Степану чи Семену, точно не пам'ятаю. І назви фірми не пам'ятаю. Хвилювалася дуже, з несподіванки. І сорок тисяч треба ж було перерахувати. А я ж поспішала… Рахую, а сама думаю: "Чого він їхав здавати гроші аж сюди, до нас, як живе у центрі міста, я точно знаю. І прізвище чуже. І сума така. Щось не так". Бачу – і він нервує, аж випіки на щоках. То зиркне на мене, то одведе очі, то зиркне, то одведе. Нарешті перерахувала я гроші, виписала квитанцію, пішов він. А тут інкасатор приїхав. А потім я вже боялася, що на поїзд не встигну. З начальницею я ще заздалегідь домовилася, що вона мене в кінці дня підмінить. Тож я нікому нічого про свої сумніви й не сказала у той день. Чого, думаю, паніку на ходу піднімати. Може, я й обізналася. Може, то справді якийсь Добровольський, а не Яворський… Але потім у поїзді, і згодом у Москві весь час думала про це, згадувала і впевнилася – то був-таки він, не могла я помилитися. Я ж його не один, а кілька разів бачила на прем'єрах. А у мене зорова пам'ять чудова.