Жила баба Секлета сама. Сама вправлялася з коровою, з десятком курей, з городом і садком.
Син, невістка, онуки й правнуки (були в баби вже й двоє дрібненьких правнуків) приїздили з міста здебільшого влітку, та й то коли щось дозрівало у садку чи на вгороді.
Правда, син і онуки весною допомагали садити картоплю, а восени копати.
Ходила баба Секлета у важких кирзових чоловічих чоботях і ноги не тягла, а карбувала крок чітко, як солдат. Ще й їздила на велосипеді. На базар, у крамницю, в церкву.
Церкву добре видно з колишнього Надеждиного, а тепер їхнього обійстя.
Вона святково здіймала свої сріблясті бані з хрестами за сусідськими хатами й деревами. Бань було шість – п'ять церковних і одна дзвінична. Була ще й сьома невеличка баня з хрестом – над колодязем у церковному дворі. За церквою – старий цвинтар, а за цвинтарем – якісь руїни з червоної цегли. Женя й Вітасик там уже побували, і якийсь коротко підстрижений беззубий дідок пояснив їм, що то руїни дуже древнього Георгіївського монастиря, знищеного під час революції.
– Може, й село через ті руїни називається Завалійки, – висловив припущення Вітасик.
– Ні, – похитав головою дідок. – Завалійками воно називалося ще й тоді, як монастир стояв цілий. Завалійки воно тому, що було за валом фортечним. Колись монастир був ще й фортецею.
– О! Бачиш! – гордо сказав Женя Вітасику.
З кожною хвилиною майбутня дача набирала в їхніх очах дедалі більшої ваги й цінності.
Розділ V
Дві версії капітана Горбатюка
– Реальна конкретність у цій справі у мене була одна – Гугнявий. Той, що дзвонив по телефону і, безперечно, мав безпосередній стосунок до зникнення Лук'яненка.
– Небагато, – сказав капітан Попенко. – Але я боявся, що й такого не буде. Хоч якась маленька ниточка, за яку можна вхопитися.
– Я й ухопився, – кивнув Степан Іванович. – Почав із фірми. На фірмі гугнявих не знайшов. Серед оточення теж. Пішов далі: знайомі Лук'яненка того періоду, коли він займався спортом. Був один гугнявий. Дуже порядний, поважаний чоловік. Вже немолодий. Заслужений майстер спорту. До того ж півроку тому помер. Відпадає. Розшукав інтернат, зв'язався з викладачами, вихователями, які працювали ще тоді, коли там перебував Жора Лук'яненко. Почали згадувати. Згадали. Було у той час в інтернаті навіть двоє гугнявих. Один, із так званою "заячою губою", вчився в одному класі з Жорою, Олег Давиденко. Другий, на три роки старший, – Грицько Яремов. Про Давиденка вони нічого не могли сказати, не знали, як склалася його доля. А от Яремов пішов кривими стежками. Колонія, тюрма. Одне слово, став рецидивістом. До речі, у колонію втрапив у той же час, що й Жора Лук'яненко. Власне, він Жору й втравив у цю халепу.
– О! Бачиш.
– Поки що, – розвів руками капітан Горбатюк, – на жаль, нічого не бачу. Бо Яремов, вийшовши рік тому з тюрми, десь завіявся. Ніяких слідів його відшукати не вдалося…
– Але ж версія цілком вірогідна… Жора "зав'язав". "Злодії в законі" таких не люблять. Можуть від нього вимагати якоїсь допомоги, навіть співучасті у кримінальній справі. А за відмову можуть і… Старі дружки інколи знаходять того, кого їм треба, навіть через багато років. Треба шукати Яремова! Треба напасти на його сліди. Якомога швидше.
– Звичайно-звичайно… Правда, можлива ще одна версія…
– Яка? – зацікавився Анатолій Петрович.
– Мені б не хотілося її розробляти. Я не вірю. Чесно тобі кажу. Серце моє протестує. Вона мені щиро сподобалася. Справді гарна, по-моєму, дівчина… Але… криміналістика, як ти знаєш, не припускає емоцій, особистих почуттів…
– Ти думаєш… наречена?
– Я нічого не думаю. Але, керуючись формальною логікою, виключати таку можливість не можу. Справа в тому, що за кілька днів до зникнення Жора зробив на її ім'я доручення, щоб вона мала доступ до грошей на його банківських рахунках… Сума там дуже солідна. А Гугнявий грошей не просив. Навіть відмовився, коли вона йому запропонувала. Для карного злочинця, погодься, не дуже характерно. Про Гугнявого Лук'яненко, мабуть, розповідав Ірі. Авжеж, розповідав. Не міг він не розповісти про того, завдяки кому потрапив у колонію. Про дзвоник Гугнявого ми знаємо лише з її слів. А чи був той дзвоник? Вона, між іншим, запевняла, це ще ти її питав, що вона з Жорою не сварилася. А сусіди кажуть, що за три дні до зникнення Жори з його кімнати пізно увечері лунала розмова на вельми підвищених тонах. Слів було не розібрати, бо там грала музика, але один із голосів був явно жіночий. Ніяких інших жінок, крім Іри, Жора ніколи до себе не приводив. Про це запевняють усі без винятку сусіди…
– Я цієї версії не приймаю! – гаряче вигукнув Анатолій Петрович. – Я теж, – зітхнув Степан Іванович. – Душа моя не приймає. Але факти й логіка – річ невблаганна.
– Ти всерйоз вважаєш, що вона могла його вбити?! Зазіхнувши на гроші? Але ж вони збиралися одружуватися! Ті гроші все одно були б її. А в перспективі – ще і ще… Такі женихи на вулиці не валяються.
– Надто вже різні вони люди. І за освітою, і за уподобаннями…
– Жіноче серце – загадкова річ. Навіть для криміналістів. Інтелігентні поетичні дівчата часто закохуються у хуліганів, грубіянів і шибайголів. Особливо зі складними, неблагополучними біографіями. Прихиляються до безбатченків, сиріт. У дівчачому коханні завжди є щось материнське. Це не моє відкриття, це я десь вичитав, не пам'ятаю де…
– Згоден. Але інтелігентні поетичні дівчата бувають дуже горді й самолюбні. І коли чоловік ображає їхню гідність, здатні іноді на вчинки неординарні й несподівані.
– Але як це ти собі уявляєш практично? Ти ж її бачив. Тендітна, струнка дівчина. Фізично слабенька. І здоровий спортивний хлопець. Колишній боксер. Це ж треба не лише вбити. А й сховати труп. Позбутися речових доказів… Та вона й підняти таку вагу просто неспроможна.
– За формальною логікою це міг зробити її спільник.
– Ти припускаєш… Вона з кимось зустрічалася до Лук'яненка? У тебе є якась інформація?
– За нею упадав студент четвертого курсу історичного. Валерій Заярнюк.
– Що за один?
– Культурист. Отакі біцепси. Статура. Аполлон. Коли вона стала нареченою Лук'яненка, він сказав, що вб'є того. Це чуло кілька чоловік.