– Професор Барабаш… із дружиною, – випалив Женя.
– Точно! – підхопив Вітасик.
– Ви гадаєте? – глянув на них тато з-над окулярів.
– А хто ж іще? – сказав Женя.
– "Лісова пісня…" Я б і сам не відмовився. Але – п'ятнадцяте число… Тиждень тому. А професор Барабаш зник два дні тому. Чому ж він не пішов?
– Тому що був зайнятий, – відрізав Женя. – Під землею, – докинув Вітасик.
– Не фантазуйте, хлопці, – усміхнувся тато. – П'ятнадцятого він був у місті. І ніде не зникав.
– Звідки ти знаєш? – спитав Женя.
– Тому що зник він два дні тому. А сьогодні знайшовся. Якби він зник тиждень тому, дружина б сказала. Треба мислити логічно.
– А може, він ночами зникав? Коли дружина спала. А на ранок повертався. Уночі ж усе в льосі пропадало. Не логічно?
– Логічно то логічно. Але безглуздо. Зникати професорові ночами, щоб лізти під землею у бабин льох по молоко та сир? Логіка божевільних.
– Якби ж то просто професор, а то ж Барабаш. Що знаємо про логіку барабашів? – дозволив собі втрутитися Вітасик.
– Ну, добре. Я бачу, дискусія наша до консенсусу не приведе. Нате вам квитки, з'ясовуйте самі, а мені діло робити треба, – і тато пішов до Андрія, який уже закінчував рити траншеї під фундамент.
– А ходімо на кладовище. На те місце, де його знайшли, – сказав Женя.
– Ходімо, – погодився Вітасик. – Але спершу до Галочки Захара Антоновича треба. Щоб вона показала те місце.
– Авжеж.
Галочка сапала на городі картоплю.
Коли хлопці привіталися, вона підвела голову, усміхнулася: "А-а, це ви!" – але не розігнулася, далі сапала.
Вони розгублено перезирнулися – як розмовляти з людиною, яка працює і на тебе не дивиться? І тільки мовчки знизували плечима.
Галочка перша порушила мовчанку. Нарешті випросталася, обіперлася на сапку:
– Ви про нього щось хотіли спитати? Еге?
– Еге, – усміхнулися хлопці.
– Гадаєте, я щось знаю? Ні грама! Хто його по голові вцілив, де він у бруд забрьохався, – Бог його зна.
– А що він узагалі за людина?
– Професор. Ви ж чули.
– Ну, професор – це ще не… А є в нього якісь… ну… – Женя невизначено поворушив пальцями.
– Відхилення від норми, – допоміг йому Вітасик. – От-от!
– Суцільне відхилення! – махнула рукою Галочка.
– А в чому це виявляється?
– В усьому!
– Як це – в усьому?
– А отак. Мабуть, усі професори такі. Дивак, та й годі. Що робить – усе не як люди. Ну абсолютно.
– А конкретніше.
– Ночами з портфелем гуляє. Я сама бачила. І не по дорозі, а по кущах, по яругах. Із ліхтарем. Наче шукає щось. Спершу думала, у портфелі книжки, рукописи, папери… А якось портфель розчинився, дивлюсь – а там лопатка маленька, топірець, молоток…
Хлопці багатозначно перезирнулися.
– А на кладовище він часто ходив? – пильно глянув на Галочку Женя.
– Часто.
– І на руїни монастиря? – спитав Вітасик.
– Еге.
– А там підземелля є?
– Може, й є. Але там геть усе завалене. Ще з дореволюційних часів. Його лопаткою не розкопаєш. Навіть екскаватор дядька Андрія не подужає – такі товстелезні стіни. Німці у війну, кажуть, вибухівкою підривали, ще більше завалювали… Щоб партизани не ховалися. Але партизанів тут не було. Партизани у сусідньому районі орудували.
Після розмови з Галочкою хлопці пішли на кладовище. Проте огляд місця, де знайшли непритомного професора – у кущах біля старого склепу, як сказала Галочка, – нічого не дав.
Ні слідів, ні речових доказів хлопці не знайшли. Крім прим'ятої трави та кількох поламаних гілок на кущах – анічогісінько.
Сонце сіло, почало сутеніти, і на кладовищі вже було незатишно. Хоч хлопці й костричилися один перед одним, удавали, наче їм ніскілечки не лячно, але довго затримуватися на кладовищі не стали. А що там робити, як слідів ніяких!..
Вони вийшли з кущів – і враз заціпеніли. По стежці просто на них їхав на велосипеді… "продавець долі", Глухонімий із поїзда.
Розділ XVII
Перервана розмова. Незаплановане знайомство з Маргаритою Зенонівною. Професійна поразка капітана Горбатюка
Дружина професора Барабаша була дуже схвильована:
– Я нічого не розумію. Що сталося? Як він опинився на кладовищі? Хто його вдарив? І чому він не захотів у лікарню?
– Не хвилюйтеся. І розкажіть усе по порядку, – капітан Горба-тюк підбадьорливо усміхнувся їй.
Професорша зітхнула:
– У суботу я привезла його на дачу. Сама поїхала додому. Він не любить, щоб йому заважали, коли він працює. Казав, що у вівторок повернеться електричкою. В середу мав їхати за кордон. На конгрес. І – не приїхав з дачі додому. Уявляєте? Я не спала всю ніч. Ранком примчала у Завалійки. Його нема. Дача незамкнена. В хаті не прибрано. Він дуже охайний. Ніколи не залишає так хати. Уявляєте? Я думала, що збожеволію. Почала дзвонити. У моїх добрих знайомих родич – заступник начальника управління внутрішніх справ. Віталій Олексійович. Ну, ви знаєте. Аж тут прибігають, кажуть – знайшли. На кладовищі, непритомного, з пробитою головою. Уявляєте? Я ледь не зомліла. Кинулася туди. У машину його. І думала – одразу в інститут травматології. Головний лікар – наш добрий знайомий. Але дорогою він прийшов до пам'яті. І – категорично – додому. Ніяких розмов. Заперечувати йому неможливо. Вдома я промила йому голову камфорним спиртом, заклеїла бактерицидним пластиром. Викликала "швидку". Хоч він і не хотів. "Швидка" приїхала; подивилися, сказали, що більше нічого робити не треба. Тільки спокій і догляд. Можливий струс мозку.
– Ну, і що ж він говорить? Як пояснює те, що сталося?
– Каже, що вдарився головою об камінний хрест на кладовищі. І знепритомнів. Але то неправда. Він у мене такий міцний. І не міг же він, вдарившись головою, пролежати без тями на кладовищі два дні. Бо недоїдена яєчня на пательні така була пересохла – пролежала в кожному разі більше доби.
– Просто вдарившись, навряд чи людина так довго буде без тями… – повільно промовив Степан Іванович.
– І земля на одязі була свіжа! – підхопила професорша. – А там, де він лежав, усюди трава. Таке враження, що його недавно витягли з якоїсь ями і перетягли туди. Я йому кажу, а він: "Дребедєнь!" Це він у місцевого екскаваторника навчився. Підозріло це все, дуже підозріло. Я бачу, що він говорить неправду, але нічого не можу зробити. Він, мабуть, не хоче мене лякати. Він дуже самолюбний, ніколи нічого не боявся, йому незручно, що хтось звалив його з ніг, і тому не признається. Але якщо так усе залишити, там же не можна буде жити. І моє ж серце буде не на місці, коли він там сам працюватиме. Я весь час думатиму, що якісь бандити на нього напали. Я збожеволію!.. Я подзвонила Віталію Олексійовичу, розказала йому все, і він порадив мені звернутися до вас. Він вважає вас одним із кращих оперативників міста. Так він сказав.