– Точно. І лексика не його. І, як то кажуть, "домашня заготовка". "Награний варіант", яку футболі. Спеціальний інструктаж для розмови з міліцією.
– Треба встановити за ним нагляд. Шкода, що я не встиг це зробити одразу.
– Ну, ти ж не знав, що події розгортатимуться так блискавично.
– Ти гадаєш, – запитав Степан Іванович, – що тут пахне великими справами?
– Не виключаю можливості, що нам, друже, з тобою доведеться працювати у тісному контакті.
– Ти знаєш, я теж подумав про це.
– Цей Шипуля, звісно, хлопець обмежений, – сказав капітан Попенко, – ситуація з Женею була для нього несподіванкою, і він припустився помилки, коли сказав, що гадки не має, хто такий Граціанський. Хтось його вже поправив.
– Ех, Женя, Женя! Що ж із ним сталося, бідолахою? Невже необережно сунув носа у цей гадючник і…
– Не думаю, щоб…
– І я не думаю, але…
Удома першими словами, якими зустріла капітана Горбатюка дружина, були:
– Женя знайшовся!
– Що? Як? Де?
– Тільки що дзвонили. Повернувся додому. Приїхав на таксі. З лісу. Дуже втомлений. Нічого толком не розказав. Тільки те, що була якась пригода. Був у дуже цікавих людей. Уже спить.
– Ну, слава Богу! Живий! – полегшено зітхнув капітан.
Розділ VIII
Викрадення
І поки Женя Кисіль спить, а всі інші губляться у здогадках, не маючи точної інформації, ми з вами повернемося трохи назад і подивимося, що ж із ним сталося.
Попрощавшись із капітаном Горбатюком, Женя пішов додому. Як завжди, сам розігрів собі обід, пообідав і сів за уроки. Але домашні завдання в голову не лізли. Він ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про того страшного Шипулю і про слова капітана Горбатюка: "Я тобі наказую, чуєш! Сам без мого дозволу нічого у цій справі не роби… Бо ще чого доброго й тебе шукати доведеться…"
Що ж це справді робиться на світі?!
Вітасик зник, Граціанські зникли, натомість з'явився Шипуля, від однієї згадки про якого мерзне потилиця. Що це все означає?
Думки стрибали, як зображення у зіпсованому телевізорі.
Несподівано задзвонив телефон. Женя зняв трубку.
– Алло.
– Попроси, будь ласка, тата, – почувся хриплуватий голос.
– Тата нема. На роботі.
– Тоді маму.
– І мама на роботі. А… що таке?
– Нічого. Тоді іншим разом. Це з ЖЕКу. У вас заборгованість за квартиру. До побачення.
Женя поклав трубку.
Минуло кілька хвилин.
І раптом почувся дзвінок у двері.
Ноги у Жені підгиналися, коли він підійшов до дверей.
– Хто там?
– Женя? Кисіль? Відчини, будь ласка! – почувся незнайомий хлопчачий голос.
Женя на всяк випадок накинув ланцюжок і прочинив двері.
По той бік дверей стояв незнайомий хлопчик років десятьох.
– Що таке? – тремтячим голосом спитав Женя.
– Женя? Кисіль? – повторив хлопчик.
– Я, – ледь вимовив Женя.
– Вийди у скверик. Там тебе чекають.
– Хто? – похолов Женя.
– Якийсь дядечко. Низенький такий, в окулярах, з борідкою.
– А… а що таке?
– Не знаю. Він мене попросив. Хоче тобі щось сказати. Те, що тебе цікавить.
Хлопчик рвучко повернувся і швидко залопотів униз по сходах. Женя не встиг більше нічого спитати. Серце у нього в грудях гупало як дзвін. Що це? Хто це?
Низенький, в окулярах, – значить, не Шипуля. Хоче щось сказати, що мене цікавить. Про Вітасика, може? Що робити? Вийти?
Але ж капітан попереджав… Треба порадитися.
Ледве попадаючи пальцем у кнопки телефону, Женя набрав номер капітана Горбатюка. Капітан власноручно записав йому номер на папірці й попередив: "Коли що – негайно дзвони".
Залунали часті гудки – зайнято.
Кілька разів набирав номер Женя, і весь час було зайнято…
"А чого я боюсь? – нарешті подумав він. – Зараз день, сонце сяє, людей повно. Коли що – кричатиму, верещатиму. Врятують. А попередження капітана… Я ж сам нічого робити не збираюсь. А проґавити таку можливість щось дізнатися про Вітасика – боягузтво і нікчемність. Треба йти!"
…Він одразу побачив того низенького дядечка в окулярах, із борідкою.
Біля скверика стояли червоні "Жигулі" з розчиненими дверцятами, і дядечко курив, спершися ліктями на дах "Жигулів".
Окуляри були якісь димчасті, дзеркальні й виблискували на сонці.
Побачивши Женю, дядечко привітно усміхнувся і махнув йому рукою, підкликаючи.
Навколо сновигали перехожі, мчали машини, шурхотіли тролейбуси, за рогом деренчав трамвай.
"Ну, чого ти боїшся, пігмей!" – сам себе лайнув Женя і перебіг вулицю.
– Кисіль? Привіт! – знову усміхнувся дядечко, ловко пірнув у машину і вже звідти гукнув, посуваючись до керма: – Сідай! Побалакаємо!
Женя завагався.
Дядечко знову гукнув весело:
– Боїшся? Що я тебе – з'їм?
Голос у дядечка був такий привітний і веселий, що Жені стало соромно за свою полохливість. І він заліз у машину. Але дверцята залишив розчиненими.
– Та зачиняй! Не бійся!
І Женя не встиг отямитися, як дядечко перехилився через нього, ловко схопився за ручку, смикнув, і дверцята клацнули, зачинившись.
– Ну й обережний! Фільмів, мабуть, надивився. Вразливий ти хлопець. То тільки в кіно страхи. А в житті зовсім по-іншому… Ти свого друга побачити хочеш? – дядечко так несподівано це сказав, що Женя здригнувся.
– А… а де він?
– Поїхали! – дядечко ввімкнув мотор, і "Жигулі" зрушили з місця.
– К-куди? – Женя похолов.
– Та не бійся, тут недалеко…
– К-куди ви мене везете? – ледь вимовив Женя, тільки тепер усвідомлюючи всю незвичайність і небезпечність свого становища.
– Ну, сказав же – недалеко… Чого ти хвилюєшся?
– Дядечку, зупиніться! Дядечку, пустіть мене!
– Ну-у!.. – весело дорікнув дядечко. – Не ганьби себе! Такий геройський хлопець, а…
– Зупиніться, я вас прошу! Будь ласка!
– А твій друг сміливіший за тебе. Ай-яй-яй! Соромно.
Женя на хвилину замовк.
Вони виїхали на бульвар. Вдалині на тротуарі Женя побачив міліціонера.
– Я… я міліціонера гукну зараз! Я… я кричатиму!
– Оце вже зовсім ні до чого, – дядечко вихопив із кишені якийсь балончик, миттю сунув Жені прямо під ніс, чвиркнув… Жені враз перехопило подих, голова пішла обертом. І далі він уже не пам'ятав нічого…
…Нарешті до його свідомості почали долинати голоси.
– Ну диви – досі не отямився! – роздратовано говорив хтось незнайомий.
– Я ж не думав, що він так довго, – голос "дядечка" звучав винувато. – Я ж хотів навпаки, щоб було тихо, щоб він шелесту не наробив, щоб…