Дід. Що ж там таке, дітоньки?
Дядько. Нащо то говорити таким непевним голосом? Я їм поможу.
Старша дочка. Ніяк не всилкуємось гаразд зачинити.
Дядько. Се вогкість. Натиснімо всі. Щось, певне, є в дверях.
Батько. Столяр завтра направить.
Дід. Хіба завтра столяр прийде?
Старша дочка. Авжеж, дідусю, він має роботу в льоху.
Дід. Буде тут грюкати в хаті!..
Старша дочка. Я скажу йому, щоб робив помалу.
Раптом чутно, як хтось клепає косу надворі.
Дід (здригнувся). Ой!
Дядько. Урсуло, що се таке?
Старша дочка. Не знаю гаразд; думаю, що то садівничий. Щось недобачаю, він у затінку, під будинком.
Батько. То садівничий косити збирається.
Дядько. Вночі косити?
Батько. Адже завтра неділя. Так. Я завважив, що трава дуже висока навколо дому.
Дід. Мені здається, що коса занадто свище...
Батько. Він косить біля дому.
Дід. Ти його бачиш, Урсуло?
Старша дочка. Ні, діду, він у темряві. [225]
Дід. Я боюся, коли б він дочки не збудив.
Дядько. Нам його ледве чутно.
Дід. А мені так, якби він у хаті косив.
Дядько. Хвора його не почує, не бійтесь!
Батько. Здається, лампа щось не добре горить сього вечора.
Дядько. Треба долити.
Батько. Я бачив, як доливали рано. Вона тьмяно горить, відколи вікно зачинили.
Дядько. Я гадаю, скло запотіло.
Батько. Зараз горітиме ліпше.
Старша дочка. Дід заснув. Він три ночі не спав.
Батько. Мав багато турботи.
Дядько. Турбується без міри. Часом просто нічим його не вмовиш, і слухати нічого не хоче.
Батько. Можна йому вибачити при його старощах.
Дядько. Хто зна, які ми будемо в його літа.
Батько. Він має вже років з вісімдесят.
Дядько. Ну, то вже має право бути диваком.
Батько. Всі сліпці такі.
Дядько. Вени занадто думають.
Батько. Мають багато зайвого часу.
Дядько. Бо не мають чого іншого робити.
Батько. До того ж не мають жадної розривки.
Дядько. Се мусить бути страшенно!
Батько. Здається, і до того можна звикнути.
Дядько. Я собі того не можу здумати.
Батько. Та звісно, вони нещасливі люди.
Дядько. Не знати, де сидиш, не знати, куди йдеш, не знати, звідки приходиш, не одрізняти полудня від півночі, літа від зими... і завжди ся темрява, ся темрява... Я б волів не жити... Чи се вже так-таки й не вигоїться?
Батько. Здається, що так.
Дядько. Але ж він не безпросвітно сліпий?
Батько. Він одрізняє дуже ясне світло.
Дядько. Бережімо наші оченьки.
Батько. Часами він має дивні думки.
Дядько. Часами він не дуже приємний.
Батько. Він говорить все чисто, що думає.
Дядько. Але давніш він не був таким?
Батько. Де ж там! Колись він був собі тямущий, як от і ми, і не говорив нічого незвичайного. Правда, що [226] Урсула його призводить де того, вона відповідає йому на всі питання...
Дядько. Краще б не відповідала, бо то для нього лиха послуга.
Б'є десята родина.
Дід (прокидаючись). Чи я обернений до шкляних дверей?
Старша дочка. Добре проспались, дідусю?
Дід. Чи я обернений до шкляних дверей?
Старша дочка. Так, дідусю.
Дід. Нема нікого біля шкляиих дверей?
Старша дочка. Але ж, дідусю, я нікого не бачу.
Дід. Мені здавалось, що там жде хтось. Ніхто не приходив, Урсуло?
Старша дочка. Ніхто, дідусю.
Дід (до дядька і батька). Сестри не було?
Дядько. Вже пізно; вона вже не прибуде; не гаразд вона се робить.
Батько. Вона починав турбувати мене.
Чутно гомін, мов хтось іде до хати.
Дядько. Вона тут. Ви чули?
Батько. Так, хтось увійшов долом.
Дядько. Напевне, то сестра. Я пізнав її ходу.
Дід. Я чув, як хтось поволі йшов.
Батько. Вона ввійшла дуже поволі.
Дядько. Вона знає, що в хаті хворі.
Дід. Я вже більш нічого не чую.
Дядько. Вона зараз прийде сюди, ш скажуть, що ми тут.
Батько. Я радий, що вона прибула.
Дядько. Я був певен, що вона таки тепер буде.
Дід. Щось вона забарилась там долі
Дядько. Однак се напевне вона.
Батько. Ми більше нікого не сподіваємось.
Дід. Я чую гомін долі.
Батько. Я закличу служницю; хоч знатимем щось певного. (Дзвонить.)
Дід. Я чую гомін на сходах.
Батько. Се йде служниця.
Дід. Здається, вона не сама.
Батько. Вона йде помалу...
Дід. Я чую ходу вашої сестри! [227]
Батько. А я чую тільки служниці ходу.
Дід. Се ваша сестра, се вона!
Хтось стукається в двері.
Дядько. Вона стукає в скриті двері.
Батько. Я сам їй одчиню, бо сі малі двері страх риплять; їх тільки тоді одчиняють, коли хотять увійти в хату, щоб ніхто не бачив. (Одхиляє двері; служниця не ввіходить, а стоїть у дверях.) Де ви?
Служниця. Тут, пане.
Дід. Се ваша сестра на порозі?
Дядько. Я бачу тільки служницю.
Батько. Тут тільки служниця. (До служниці.) Хто прийшов до нас?
Служниця. Хто мав прийти, пане?
Батько. Авжеж, хтось тільки що прийшов?
Служниця. Ніхто не приходив, пане.
Дід. Хто се так зітхає?
Дядько. То служниця, вона задихалась.
Дід. Вона плаче?
Дядько. Де ж там! І чого б вона плакала? (До служниці.) Так ніхто не приходив от тільки що?
Служниця. Але ж ні, пане.
Батько. Але ж ми чули, як одчиняли двері.
Служниця. Се я зачиняла двері, пане.
Батько. То вони були одчинені?
Служниця. Так, пане.
Батько. Чого ж вони були одчинені в таку пору?
Служниця. Не знаю, пане, я їх зачинила.
Батько. Коли так, то хто ж їх одчинив?
Служниця. Не знаю, пане, певне, хтось виходив після мене, пане.
Батько. Треба уважати. Але не кидайте дверима, ви знаєте, що вони грімкі.
Служниця. Та я, пане, не чіпаю дверей!
Батько. Як же ні? Ви беретесь за двері, мов хочете увійти в хату.
Служниця. Але ж, пане, я стою на три кроки від дверей.
Батько. Говоріть трохи тихше.
Дід. Чи хто згасив світло?
Старша дочка. Та ні, дідусю.
Дід. Мені здається, що раптом стало чорно. [228]
Батько (до служниці). Ідіть собі, тільки не робіть галасу на сходах.
Служниця. Я й так не робила галасу.
Батько. А я вам кажу, що робили. Ідіть тихенько; ви збудите пані. А як хто прийде, кажіть, що нас нема дома.
Дядько. Так, кажіть, що нас нема дома.
Дід (здригнувся). Не слід було сього казати!
Батько. Хіба що приїде сестра або лікар.
Дядько. В которій годині приїде лікар?
Батько. До півночі не приїде.
Зачиняються двері. Чутно, як б'є одинадцята.
Дід. Вона ввійшла?
Батько. Хто?
Дід. Служниця.
Батько. Та ні, вона пішла.
Дід. Я думав, що вона сіла до стола.
Дядько. Служниця?
Дід. Так.