— Маю честь.
— Я знаю кількох ваших слухачів, моїх товаришів у роботі, і багато чув про ваші лекції... зокрема про поставу практичних робіт...
— Штраф, штраф! — крикнула Марта.
— Штраф, ах, ах! — підхопив кооператор.— За практику штраф. Ваших у мене вісімдесят копійок.
— На жаль, лекції з біологічної хімії не посідають у медінституті належного числа годин. Зорганізувати окремий інститут біологічної хімії є наше невідкладне завдання. Щодо лабораторної роботи, то, скільки дозволяють наші умови, я, звичайно, зраціоналізував її...
— Штраф! — крикнула дівчина.— І штраф підвищується до п’ятидесяти копійок.
— Я бачу, що розмова мені дорого коштуватиме,— сказав Славенко, даючи гроші.
— За ваші спроби над білками,— провадив Дмитро,— я читав дещо в пресі. Звичайно, на білках я не тямлюся, і мене цікавлять тільки практичні наслідки...
— Штраф! — заревів кооператор.— Марто, беріть з них по три карбованці.
— Ні, це справді щось неможливе,— мовила дівчина.— На посаді практика й раціоналізація, вдома про практику й раціоналізацію... фу, аж язик заплутався! Неможлива річ! Сухарі якісь... Давиде Семеновичу,— звернулась вона до кооператора,— поверніть їм гроші, вони гидкі й невиправні.
— Ви хочете викреслити два найуживаніші в нас слова, з яких одне безперечно є символ нашої доби і нової людини,— сказав Славенко, беручи назад полтинника.
— Так,— відмовив він Дмитрові,— преса подала дещо про мої досліди і саме в площині їх практичного значення. Але можливо, що практичного значення вони й не матимуть,— сухо додав він.
— Що ви! — посміхнувся Дмитро.— Щоб така матеріалістична наука, як біологічна хімія, та не давала практичних наслідків!
Славенко теж вибачливо посміхнувся і вголос ввічливо промовив:
— Матеріалістична наука! Це сміливо сказано. Наука не є ні матеріалістична, ні ідеалістична, ні яка інша. Вона є наука, та й годі. Вона безстороння і за напрям своїх висновків не відповідає.
Молодий інженер з самого початку не видався професорові дуже приємним. Той якось недбайливо сидів на стільці, тримався страшенно незмушено, як завсідник, і в тоні йому раз у раз бриніла фамільярність людини, що всіх звикла вважати собі за рівню. Ковбойка з відкритим коміром і стрижена голова Дмитрова показувались йому досить нахабними. "Певно, за цією кралею впадає, хлопчисько!" — подумав він. І йому мимоволі хотілося хлопця подратувати.
— Значить, до Бога завертаємо,— сказав Дмитро.
— В гості до Ісуса Христа, ха, ха! — прикинув кооператор.
— А так, коли хочете, до Бога. Зрештою, його існування наука ніколи й не заперечувала. Тут доречно згадати великі слова Бекона: "Хто тільки покуштує з келиха науки, той заперечує Бога, а хто вип’є той келих до дна, той пізнає Бога".
— Це ми чули від проповідників у Софії,— сказав Дмитро.
— А ви, Льово, в Бога вірите? — спитала Марта.
— Та певно, що в Софії на колінах лазить,— додав кооператор, що Льови зовсім не боявся.
— Та що ви, Марто... звідки це ви? — зніяковів Льова.— І в Софії я ніколи не був...
— Признайтесь, Льово! — крикнула дівчина.— Не уявляю собі, щоб ви в Бога не вірили!
Льова зовсім спантеличився. Кооператор заплескав у долоні.
— На попа його висвятити,— сказав він.
— Вам смішно? — спитала дівчина в Дмитра.— Хіба право вірити скасовано? Особиста справа кожного громадянина.
— Особисто воно так, а практично — це значить, що душа вбога.
Притому інженер видобув цигарку, хоч якраз курив і Славенко.
— Киньте цигарку, двом курити не можна,— сказав кооператор.
— Дарма, кватирку відчинимо.
Але Славенко свою цигарку погасив. Тим часом Марта, не звертаючи уваги на їхнє цигаркове змагання, сказала гостро й глузливо:
— Який же з вас, Льово, тюхтій! Який ви непристойно м’який та добросердий! Справжній Ісус Христос... І нікому ви не потрібні.
— А яких же треба, Марто? — серйозно спитав Льова.
— Треба міцних.
— Пізнаю українську жінку,— задоволено промовив Дмитро.
— Дозвольте запитати, коли це не секрет,— посмішкувато запитав Славенко,— чому ви вважаєте за можливе надавати саме українській жінці всяких чеснот і чим, на вашу думку, українська жінка вигідно різниться від будь-якої іншої?
— А це довго говорити,— відказав інженер.
— Щось сьогодні Дмитро неговіркий,— сказала Марта.— Йому, бачите, здається,— звернулась вона до Славенка,— що історія виробила в української жінки багато позитивних прикмет...
— Не здається, а так воно і є,— обізвався Дмитро.
— Мені зовсім випадково, в зв’язку з загальним процесом українізації, довелось обізнатися з народною думою про Марусю Богуславку,— зауважив Славенко.— Ця українська жінка випустила з турецького полону запорожців, користуючись із прихильності паші до себе, але ж сама до рідного краю вертатись не схотіла. Даруйте, я не вбачаю в її вчинкові великої відваги! Ця Маруся, зрештою, нічим себе не скривдила. Вона лишилась у турецьких розкошах, гадаючи своїм милосердям до земляків спокутувати зраду батьківщині. Тобто і незайманість зберегла, і капіталу набула.
— А Бондарівна? — спитав Дмитро.
— З цією українською жінкою я ще не мав нагоди обізнатися. Щиро сказати, я вперше чую її ім’я, та коли вона будь-чимсь цікава, я обов’язково запитаю про неї в свого лектора. Проте можна з певністю сказати, що кожна нація має дужих і кволих, енергійних і млявих, розумних і дурнів. Кожна нація мала своїх героїв та героїнь, а коли не мала, то їх вигадували. Але тільки сліпий може не бачити, що поступ стирає нації. Коріння національних відмінностів полягало в різницях економічно-географічних умов, отже й побуту певної групи людей. Але техніка згладжує економічні особливості, географічні умови завдяки щільнішому спілкуванню людей втрачають свою вагу, тому й побут — житло, одяг та звичаї — стремлять до єдиного вселюдського стандарту. Річ відома, що залізниця й авто, взагалі шляхи сполучення, є найбільші вороги національної окремішності. Отже, все те, що живить національні різниці, має коріння в минулому, а не в сучасному. Національні різниці нині є тільки інерція, якої рушійна сила завмирає.
— Все це софістика,— буркнув Дмитро.
— Якщо ви логічні міркування вважаєте за софістику, то які аргументи здаються вам чинними?