Тіль безсило, пригнічено спустила руки вздовж тіла, прикрила очі повіками й тихо, немов про себе, проговорила:
— Боже мій: "рапорт, диверсія, ворог". Тут таке страшно важне питання, таке пекуче бажання врятувати себе і ту саму партію і всіх людей від страшних страждань, а вони... "рапорт, диверсія, ворог". Ми — вороги? Ну, добре! — раптом скинулась вона. — Але ж генеральний штаб розгляне це питання?
— Неодмінно.
— Ну? І як же він буде реагувати?
Жак не відповів і почав придушувати люльку і смоктати їі.
— Ну, Жако?
Жак все ж таки не відповідав. Тоді і Жан, глянувши ще раз на годинника, сказав:
— Це питання дуже делікатне, Матільдо. Простим смертним трудно вгадати рішення богів. Я насмілююсь думати, що політбюро нашої компартії дістане від Москви велику прочуханку за цей рапорт. Значить, у неї розхитана дисципліна, ослабла пильність, занепала слухняність, коли можуть виникати такі пропозиції, коли...
— Добре, добре! — нетерпляче перебила Тіль. — А з приводу отієї самої пропозиції? Нічого не буде? Варта вона уваги комуністів чи не варта?
— З приводу питання кооперації є такі й такі статті Леніна і Сталіна, а так само постанови такого й такого конгресу, а з приводу федрації такий і такий параграф програми каже...
— Ах, Жане, правда, не до жартів тут!
— Я не жартую, Матільдо. Вони ж це сказали Жа-кові. А щодо війни і миру, то про це думає генеральний штаб. Але що саме він думає, то це державна і воєнна тайна. От і все. Ну, вибачте, друзі, я мушу їхати додому, на мене чекає мій секретар. Хочете, я завтра ввечері заїду до вас, і ми виробимо плян нашої подальшої роботи? Як у мене, так і у вас питання досить вияснилось, і ми можемо без вагання, самостійно приступати до нашої... — він напівгумористично-велично простягнув руку ораторським жестом... — до нашої великої акції. Як ви завтра? Вільні?
Жак глянув на Матільду, Матільда на Жака. Заперечень не було.
— Ну, в такому разі завтра буду у вас рівно о дев'ятій. Нічого, друзі! Наша справа близька не урядовцям і солдатам, а мільйонам, сотням мільйонів вільних людей. До завтра!
І він бадьоро (умисно бадьоріше, ніж звичайно) вийшов до передпокою. За ним пішли Ленуари. Потиснувши їм руки, Жан Рульо ще раз пильно, непомітно озирнув їхні обличчя: нічого — вагання, каяття, нері-шучости — не було помітно. Матільда, правда, була серйозно, навіть схвильовано заклопотана, але інакше в неї й бути не могло, а Жако... ну, Жако, коли, двадцять разів перекинувши з одного боку на другий якесь питання, приймає якесь рішення, то його ніякі солдати й обценьками з нього не вирвуть.
— А я все ж таки вірю, що Москва поставиться прихильно до нашої пропозиції! — потискуючи на прощання ще раз перед самими дверима руку Жана, завзято сказала Матільда. — Це не може бути, щоб вона відкинула таку річ! Не може!
— Тим краще, Матільдо, тим краще. Підождемо. І якщо так, то я перший заспіваю славу "великому, геніяльному, єдиному, світозарному" Сталіну.
— І він прийме, прийме! До завтра, Жане!
— До завтра!
А Жак стояв з легесеньким усміхом у злегка пука-тих темних очах і нічого не казав.
Розділ XI
Не за п'ять-шість днів довелося Петрові й Кіндратові виступати, а куди швидше. Тут уже самі обставини примусили, тут ні золотява, ні Петро не винні були.
Кіндрат був сам у кімнаті. Петро вийшов із готелю, щоб самому обдумати деякі деталі плану. В цей час потелефонував Жозеф і попрохав негайно побачитись із ним у дуже важливій справі. Але негайно, бо в нього було тільки півгодини вільних.
Кіндрат узяв таксі й погнав у призначене кафе. І Жозеф повідомив його, що завтра ввечері о дев'ятій годині Стовер мав кудись виїхати з дому. В тому, що він мав виїхати, не було, розуміється, нічого надзвичайного. Але як мав виїхати, от що надзвичайно цікаво. Він наказав начальникові своєї особистої охорони, щоб завтра рівно о дев'ятій годині вечора було наготовлено яке-небудь авто, але не те, яким він раз у раз виїздить, а інше, найгірше, яке було в ґаражі. Далі: щоб абсолютно ні одна душа про цей виїзд не знала, навіть його генеральний секретар маркіз де Монфор, а машину щоб вів не шофер, а сам він, начальник охорони. І машину подати не до великих воріт, а до дальших, малих, куди подається для прислуги чи службовців.
Кіндрат добре не розібрав, як саме Жозеф довідався про це. Чи він щось робив під час цієї розмови в кабінеті, лагодив електричний провід (бо, крім шоферства, знався ще трохи й на електриці і лагодив усі лям-пи та дзвінки в палаці), чи він у передпокої був. Ну, Жозеф, звичайно, зараз же подумав, що цей факт може знадобитися на що-небудь товаришам-українцям, може, простежать, куди Стовер так таємно вибирався.
Кіндрат страшенно схвилювався і зрадів од цього повідомлення. Чи не міг цей таємний виїзд Стовера або перевернути весь їхній плян, або відсунути його, або зовсім забити? Чи не дасть цей факт їм у руки такі нитки, що по них і без цього пляну можна буде добратися до Стоверової суті?
Але Петро вщент розбив цю радість. Він теж зрадів (та ще як зрадів: як скажений раптом своїм звичаєм ухопив Кіндрата під пахви і, наче трилітню дитину, підкинув аж під стелю). Та причина його радости була інша.
— Ось воно! Ось воно! — в захваті стиснув він здоровенний кулак у повітрі, неначе щось піймавши в нього, і переможно замахнувся ним. — Тепер усе добре. Тепер, брат, ми з тобою з усіх боків озброєні!
Кіндрат неспокійно здивувався: чого цей факт з усіх боків їх міг озброїти?
— А що ти, власне, Паню, думаєш?
— Х-хе! Я думаю, що треба до його виїзду з дому виконати наш плян. Треба його попередити, щоб не виїжджав, ні за що не виїжджав, що його дорогоцінне життя в небезпеці. Треба йому показати, що я, рискуючи своїм життям, прибіг його рятувати. Браво!
Ну, куди ж тут було сперечатися, чи навіть пробувати навернути увагу на важливість самої таємности виїзду Стовера. Чоловік у гарячці був і чути нічого не міг.
От, таким чином і довелося такий страшенно відповідальний акт провадити диким, гарячковим ґальопом. Кіндрат цілий день покірно ганяв разом з Петром, балакав з Анрі, обмірковував усякі деталі, навіть га-рячкувався і хвилювався, а всередині себе весь час не переставав бути жахно зщулений.