— Ну, за майбутні перемоги!
— За перемоги! — підхопили Жак і Матільда. (А чиї саме, того ніхто на уточнив.)
— Ех, любі товариші! — поставивши надпиту до половини склянку на стіл, сказав Кольє і сумно похитав головою. І так дивно та незвично було бачити це бліде лице з витягненим, як у качки, носом і довгим підборіддям, лице, на якому ніколи цього сентиментального виразу не було, що Жак перезирнувся з Матільдою, яка стояла позаду Кольє. Вона зробила застережливо гримасу губами й очима, мовляв: "Бережись!".
— Для чого ви, правда, затіяли всю цю історію? Га? — сердечним, щирим тоном запитав Кольє і, не чекаючи відповіді, вів далі: — Я розумію вас до певної міри: питання моралі є важливе питання. Але ваша мораль, товариші, згадайте самі, є мораль жертви індивіда для колективу. І то жертва особлива: комуніст повинен жертвувати для своєї справи не тільки своїм матеріяльним добром, своєю свободою, своїм життям, але й своєю честю, гідністю, своїм навіть іменем комуніста.
Жак опустив очі, — розуміється, ця проповідь була наготована заздалегідь, ради неї він і прийшов.
— ... Згадаймо приклад таких великих комуністів, як Зінов'єв, Бухарін, Каменєв та інші. Вони для врятування справи будування соціялізму в Росії пішли на брехню, як ви кажете, не тільки на інших, на ворогів комунізму, а навіть на самих себе. Вони прийняли на себе ім'я зрадників, шкідників, ворогів соціялізму.
Жак швидко підняв голову і непорозуміло глянув на Кольє: як! Зрадників називати "великими комуністами, героями"?! Він хотів обережно звернути на це увагу Кольє, але Матільда не витримала і гостро спитала:
— І за таку велику жертву Сталін убив їх?
Кольє на мент приплющив очі, немов стримуючи цим рухом щось у собі, й тоді відповів:
— Не Сталін, а комуністична партія покарала їх смертю за зраду і шкідництво.
— Як?! Але ж ти сам щойно сказав, що вони сказали неправду, що принесли себе в жертву... За що ж карати?!
— Так, по суті це була саможертва, але для справи вони були злочинцями, і їх треба було покарати. Покарати хоч би для того, щоб на мент стримати наступ ворогів соціялізму, щоб пояснити масам певні невдачі й дефекти партії. Отже, брехня, наклеп у тих обставинах були не тільки не неморальні, а, навпаки, актами високочеснотними. Так, товариші, революція іде не тими темпами, що нами намічалися. Нас то тут, то там трошки б'ють, невдачі не забувають нас, це — правда. Але ж на війні як на війні: бувають тимчасові перемоги й тимчасові поразки. Згадайте, як нас били німці, скільки було всяких поразок, а тим часом кінцева перемога вийшла все ж таки не їхня. Так само буде й тепер. Революція переможе.
— Яка революція? — тихо кивнув Жак.
— Наша! Комуністична!
— Збройна?
— Іншою революція, справжня соціяльна, соція-лістична революція не може бути, Жаку, — м'яко сказав Кольє.
— Тоді я повторю те, що казав уже, Андре: тоді вона перейде у війну, — теж м'яко відповів Жак.
— Хай переходить. Ми переможемо й у війні. Атомові бомби? Бактерії? Руїни? Загибель цивілізації? Нехай, не ми її викликаємо. І коли капіталізм заради свого панування готовий іти на все це, ми приймаємо. Нехай вигине півлюдства, сотні мільйонів його, хай півпланети буде в руїнах, нехай. Ми на цих руїнах задушимо капіталізм і почнемо будувати соціялізм. Іншого виходу немає.
— А як капіталізм переможе? А як він на руїнах планети встановить свою диктатуру? Ти уявляєш собі, що це було б? Настала б на землі доба такої лютої реакції, з якою ніякий фашизм чи гітлеризм не зрівнявся б. Диктатура наляканого капіталіста і церкви! Що може бути страшніше? І коли тепер уже американський капіталізм усе, що хоч трохи прогресивне, називає комунізмом і переслідує його, то що було б тоді, коли після страхітної війщі, задушивши комунізм, він установив би своє царство на землі? Хто посмів би протестувати? "Ага, комуніст?!" Бий, души! І на цілі сторіччя запанувало б чисте рабство. А хто може сказати, що буде наша, а не його перемога? Хто? І чи маємо право ми, комуністи, від яких так багато залежить, бути тій війні чи не бути, чи маємо ми право все людство віддавати на такий ризик?
— Значить, ти хочеш, щоб ми покірно тепер, без бою капітулювали й заздалегідь прийняли це рабство? — з гострим блиском в очах кинув Кольє.
— Ні, ніяким чином! — незвично для нього гаряче скрикнув Жак і навіть пристукнув кулаком по столі. — Давати бої, битись! Але битись відповідно до історичної епохи, будучи добрими стратегами, а не догматиками. Ситуація вимагає тепер інших способів боротьби, ніж московські. Московські методи — це анархізм. Москва живе в минулому. Вона свою революцію, яка сталась у напівдикій, селянській Росії тридцять років тому, отже, в цілком іншій льокальній і світовій кон'юнктурі, ніж тепер у нас і по всьому світі, вона ставить як святий зразок, як імперативний приклад для країн індустріяльних, освічених, вихованих у традиціях свободи, а не російського деспотизму. І Кремль замість того, щоб бути добрим стратегом і допомагати нам у наших обставинах провадити нашу революцію, він нас анатемує і карає за те, що ми хочемо бути собою. Кремль не помічає, що революція по всьому світі йде і без нас, що вона, хоч і не по-московському, а руйнує стару економіку, старі звички, стару мораль. Ти подивись на світ: хіба він тепер такий, як був тридцять років тому?
— Все розвивається, навіть капіталістичний лад, — посміхнувся Кольє.
— Так, розвивається! А з ним розвивається і революція, і ті сили, які він сам родить, про які і Маркс говорив.
— Ленін теж дещо говорив про таку вашу революцію. Згадай його характеристику Кавтського, що він...
Але тут несподівано виступила Тіль. Перейшовши до столу і ставши таким чином лицем до Кольє, вона підвела голову й з викликом сказала:
— А чому ми повинні більше вірити Ленінові, аніж Марксові? Чи Жоресові? А чому, нарешті, ми, французькі чи італійські, чи які інші комуністи на землі, повинні слухатися російських комуністів? Чому...
— Ну, Тіль, ти трохи вже... — хотів зупинити її Жак, але вона не піддалася.
— Дай мені сказати! А чому ми повинні слухатися Сталіна, Маленкова, Молотова, а не Тореза, Дюкльо, Кольє? Хто може знати умови життя Франції? Сталін чи Торез?