— На жаль, Матільдо, — зітхнув Жак, — дев'яносто дев'ять відсотків політиків і правителів народів цього не розуміють.
— А ми розуміємо? А нам не страшна дискредитація?
Жан і Жак мимоволі засміялися.
Отже, постановлено, щоб Жан таки пішов на побачення зо Стовером.
І таким чином другого дня маркіза повідомлено про згоду Жана Рульо поговорити з Арчібалдом Стовером, а ще за два дні Жана Рульо повідомлено, що Арчібалд Стовер з великою приємністю прийме пана депутата в себе в п'ятницю о четвертій годині пополудні.
А за п'ять хвилин четверта містер Віш уже був на своєму охоронницькому пості при кабінеті містера Стовера. Та не встиг він сісти біля прощілини, як несподівано з'явилася Мабель. Він здивовано підвівся, а вона на пояснення хитнула йому головою й пошепки сказала:
— Я буду з вами дивитись, як люди продаються, я страшенно люблю це.
Очевидно, вона вже знала від самого Стовера про візиту Жана Рульо.
Вона підсунула свій фотель поруч з фотелем Петра, сіла й показала йому головою на його фотель. Петро сів і, зиркнувши в прощілину по кабінету, де за столом уже сидів містер Стовер, скоса поглядав на Мабель.
Вона дійсно мала дуже задоволений, навіть утішений, чи, краще б сказати, зловтішний вигляд (а, крім того, була якось болюче гарна). Вона злегка перехилилася набік до нього і прошепотіла:
— А ви що більше любите: продаватись чи обдурювати?
Містер Віш аж повернувся всім тілом до неї від цього запитання. Ах, милий шарлатан, він навіть мружитись перестав і ошелешено, широко, "по-дитячому" витріщився на неї.
Але, на жаль, у цей мент у кабінеті зачулися голоси, й обоє швидко глянули в прощілину. їм було видно тугу, трохи сутулу спину містера Стовера, червону потилицю й за нею краєчок бороди й горбкуватої лисини Жана Рульо. А коли обидва сіли, то в прощілині стало видко два профілі, один — з тупуватим носом, з довгим відстанням уст од носа, з маленьким, розумним, мавпячим оком, і другий — з важким, трохи обвислим носом і з пишною русявою бородою.
Перекладчика їм не треба було, бо Жан Рульо досить добре говорив по-англійському.
Спочатку, коли він казав про те, що всім було відомо і що не раз і сам Стовер проповідував, то цей згідливо і велично похитував головою: нехай собі говорить, скільки отаких говорунів тут, на цьому самому фотелі, вже говорило такі самі речі. І Мабель майже безперестанку надушувала своїм передплеччям на передплеч-чя Петра й шепотіла: "О, який новий погляд!", "Ах, як страшно!" — і таке інше.
Але коли Жан Рульо, закінчивши "вступ", перейшов до питання здобування згоди комунізму на роззброєння, містер Стовер перестав хитати головою, а Мабель перестала надушувати на передплеччя Петра, — це було щось не те, що тут, на цих фотелях, досі говорилося.
— Вибачте, пане депутате, — нарешті перебив Стовер, — я трохи вас не розумію. Значить, для того, щоб Москва щиро згодилася на роззброєння, треба, щоб весь світ перейшов на комунізм?
— Дядьо трохи перебільшив, — прошепотіла Мабель і, не надушивши на плече Петра, уважно витягла лице до щілини. — Яка то буде відповідь депутата!
І Петро теж втягся увагою.
— Ні, містере Стовере, — люб'язно посміхнувся Жан Рульо, — ви трохи не так зрозуміли мою ідею. Моя думка така, що клясичний ліберальний приватний капіталізм повинен піти на деякі поступки. Цим він дав би можливість державному капіталізмові Росії піти теж на поступки. А без цього він...
— Вибачте ще раз, пане депутате, я не розумію зв'язку роззброєння і кооперації. Це речі цілком різні. Чи не можна без цього додатку провадити справу миру на землі?
— Не можна, містере Стовере. Без цього додатку комунізм не зійде зо сцени історії, це було б простою його капітуляцією. Але без війни не можна примусити уряд, який розпоряджається двома стами мільйонів людей і незчисленними багатствами велетенської країни, до капітуляції.
— Ми його примусимо! — стукнув кулаком по столі містер Стовер. — Ми оточимо його зо всіх боків, ми ізолюємо його від усього світу, ми без війни поставимо його на коліна і примусимо капітулювати!
Жан Рульо терпляче вислухав і спокійно провадив далі:
— Процес оточування й задушування буде тягтися роками і десятками років, містере Стовере. А весь цей час цілий світ буде скажено готуватись до страшної війни. Половина, якщо не три чверті, праці людства буде йти на це готування, на виріб усяких засобів убивання й руйнування. Людство житиме в перманентній тривозі, напруженні, непевності, страху. Ви, як людина ділова, реалістична, хіба ви можете визнати такий стан речей за справедливий, розумний і корисний для народів?
— Він — непоганий психолог, цей тип... — прошепотіла Мабель чи то до себе, чи до Петра.
Але містер Стовер на таку банальну принаду не спіймався.
— Іноді треба йти на великі жертви для добра людства, — сказав він і злегка обернув лице до дзеркала. — І жертви ні намарне не підуть. Війни не буде. Ніякі готування Москви їй не допоможуть. Вона тепер одстає від нас на десятки років у виробі отих засобів. Наша, американська, індустрія, наша техніка, наша наука стоять безмірно вище за совєтські. І ніколи вони не доженуть і не переженуть нас, скільки б вони не вихвалялись. Тут за нас промовляють закони історії, прогресу, досвіду. Вибачте, пане депутате, із царства примітивного господарства перескочити в добу найвищого, розвиненого капіталізму не можна в двадцять років. Так, ми ще не готові для того, щоб сьогодні поставити комуністів на коліна й примусити на капітуляцію без жодних умов. Але за кілька років ми їх поставимо! Я твердо готовий сказати: по-ста-ви-мо!
— А як не поставите, пане Стовере? — сумирно сказав Жан Рульо. — Так значить війна? Та більше, навіть коли ви їх поставите на коліна або розіб'єте у війні, то ви самої війни не знищите, бо ви не знищите комунізму. А комунізму ви не знищите тому, що не знищите всього того, чим він годується на планеті, себто соціяльної нерівноваги, соціяльної несправедливосте. Комунізм перевернеться у соціяльну світову говорильню, яка буде провадити десятки років усе ту саму війну і вибухати по всій планеті справжньою війною при першій нагоді. І раніше чи пізніше, людство в тій чи тій формі все ж таки змушене буде прийти до колектократії як єдиного способу усталення соціяльної справедливости і як єдиного способу знищити війну і соціяльну, і міжнаціональну. Так чи не практичніше, не розсудніше, пане Стовере, не робити таких великих витрат людською енергією і життям, а почати здійснювати це вирішення тепер же, без ніяких воєн?