— Скажіть: ви ніяк-ніяк не можете лишитись тут?
— Ніяк, місіс Стовер.
— Чому?
Петро безсило всміхнувся.
— Коли ви цього не розумієте, то я пояснити не можу. Довелось би занадто довго говорити нам. Та й тоді навряд, чи ви зрозуміли б, місіс Стовер.
— У вас там є жінка, діти?
— Ні, я нежонатий.
— Є коханка? Петро посміхнувся.
— Ні, і коханки ніякої нема.
— Та-ак... — задумливо похилила голову Мабель.
І раптом, швидко підвівши її, весело глянула в лице Петрові.
— А хочете, я одвезу вас на своєму аеропляні в Москву? За один день там будемо. Га?
Петро ошелешено, аж із жахом відхилився назад.
— Ви? До нас?!
— А що ж такого? Я буду працювати, як і всі. Адже ваш уряд пустить вашу жінку з вами?
— Мою жінку?
І Петро непорозуміло, злякано, неймовірно замовк.
— Ну, так, вашу жінку.
Він якийсь мент дивився на неї, і в очах його застиг той самий чудний жах. І раптом він рвучко підвівся й простяг руку.
— Я мушу вже йти.
Мабель теж підвелася, взяла його руку й, прикривши її своєю другою рукою, з лукавою посмішкою зазирнула йому в лице.
— А коли ж ми вилітаємо? Сьогодні чи завтра? Мені ж треба наготувати аероплян.
Петро потяг свою руку, але Мабель ще дужче затиснула її між своїх рук.
— Вибачте, місіс Стовер, але ви говорите речі цілком неможливі.
— Чому? Я хочу бути вашою жінкою і їхати з вами на Україну. Я хочу теж будувати нове життя і соціялізм. Що тут неможливого?
Петро понуро буркнув:
— Будуйте їх в Америці.
— Може, буду й в Америці. Але ж я хочу повчитися у вас. А, крім того, Віше, я ж ваша жінка. Чого ж я тепер поїду до Америки? Я ж знайшла свого Петра. Знайшла і вже тепер нізащо не загублю. Ні.
І вона міцно, щільно пригорнулась до нього всім тілом.
Петро на мент заплющив очі, застиг, але раптом визволив свою руку й відійшов від Мабель убік. Відійшов, пригладив тремтячою рукою волосся, застебнув піджак і, не дивлячись на Мабель, глухо промовив:
— Ну, мені треба йти.
— Добре, йдіть. А ми коли ж відлітаємо?
— Ніколи, місіс Стовер.
— Чому так?
Петро чудно вп'явся в неї очима, постояв так якийсь мент і з понурою цікавістю спитав:
— Ви серйозно хочете будувати соціялізм?
— Серйозно, Віше.
— І вам серйозно остогидло бути мільярдеркою?
— Серйозно, Віше.
— Гм!.. Нова заповідь каже: роби те, що кажеш. Добре. Значить, ви відмовляєтесь од мільярдів?
Мабель здивовано підкинула головою.
— Як одмовляюсь? Чому?
— Тому, що мільярдери соціялізму будувати не можуть. Або мільярди, або соціялізм.
— Але ж мої мільярди лишаються в Америці! Там, у вас, я буду пролетаркою.
Петро посміхнувся.
— Ну, от і ясно. Прощайте, місіс Стовер.
І він ще раз простягнув їй руку. Мабель почервоніла й руки не прийняла.
— Але ж це смішно, Віше. "Відмовтесь од мільярдів" . Через що? Для чого? Для кого? Так зразу, нічого не знаючи, не перевіривши. Бог з вами, Віше. Ви — дитина. Так не робиться.
— Значить, вони вам не так уже остогиділи?
— О, Віше! Ви занадто простолінійно все берете. Я вам кажу, що я хочу будувати нове життя, я хочу працювати, я хочу бути цінною, я хочу жити з вами. При чому тут мої мільярди? Для чого ці умови? Я ж вам не ставлю ніяких умов.
— Е, не в умовах тут річ! Ну, прощайте, місіс Стовер!
І Петро рішуче, примруживши очі, знову простягнув до неї руку. Мабель знову взяла її в обидві свої руки й міцно стисла її.
— Я не хочу прощатись, Віше. Це — божевілля. Це — неможливо! Знайти одне одного і розійтись?! Ви можете це? Можете, Віше? Я не можу. Я їду з вами. Без ніяких умов, без...
Петро визволив руку.
— Прощайте, місіс Стовер!
І, вклонившись, він пішов до дверей.
Але біля самого порогу зупинився і похилив голову. Постоявши так кілька ментів, він повернувся й помалу підійшов знов до Мабель. Глянувши їй просто в очі, він раптом ступив до неї і, нахиливши лице до самих уст її, жагучим, гарячим шепотом сказав по-українському:
— Прощай, моя золотява! Прощай, моя Мабель!
І вмить обняв, переломив, притиснув усе тіло її до себе і всмоктався губами в її губи. Мабель жадібно обхопила його руками за шию й заплющила очі. І коли, заплющивши очі, з'єднуються в жадібності дві кузоч-ки, їх можна штовхати, брати на руки, підкидати, вони того не помічають, не відчувають, не роз'єднуються.
Аж коли Мабель важко обвисла в руках Петра і от-от мала впасти, він трудно розірвав поцілунок і напів-поклав її на канапу. А сам, хитаючись і натикаючись на меблі, сліпо вийшов із сальону.
Мабель довго сиділа з похиленою головою із заплющеними очима, переломившись на один бік і мертво-п'яно спершись однією рукою на канапу. Нарешті, ворухнулась, підвела голову, розплющила очі й здивовано, мляво повела ними по кімнаті. I того ж менту, немов пронизана порожнечею від того фотелю, на якому сидів Віш, уся скинулась і рвучко випросталась на ноги й в одчаї, тузі, люті закричала:
— Ні! Ніколи! Ні, ні, ні!!!
І, здушивши обома руками скроні, швидко почала ходити по хаті. Довго ходила, трудно, скупчено думаючи. Потім підбігла до столу і надушила ґудзика від дзвінка до Мері. Через дві хвилини двоє круглих очей кішечки уважно й питально дивились на Мабель.
— Мері, візьміть слухавку і потелефонуйте до містера Віша. Я сама через деякі обставини не можу йому телефонувати. Скажіть, що я прошу його негайно прийти до мене. На три хвилини, не більше. Скажіть, що я маю сказати йому щось дуже важне. Коли він буде відмовлятись, ухилятись, скажіть, що дуже важне для нього. Це все. Беріть слухавку. Я візьму другу.
— Галльо!.. Містер Віш? Добридень. Місіс Мабель Стовер просить вас негайно прийти до неї.
Мабель, щільно притуливши другу слухавку до правого вуха, напружено дивилась на блискучий кінчик вази на столі й слухала всім тілом.
— Прошу попрохати за мене вибачення у місіс Стовер, — зачувся м'який, але холодний баритон у слухавці, — я дуже зайнятий і маю зараз іти до містера Стовера.
Мабель мовчки енергійно закрутила головою до Мері і грізно похмурила брови. Мері теж покрутила головою разом із слухавкою і так само грізно та рішуче закричала:
— Ніяк неможливо! Мусите зараз же прийти. На три хвилини. Це у ваших інтересах. Чуєте? У ваших. Негайно. Дуже-дуже важне.
Після короткого мовчання в слухавці зачулось: