І
Старий наш пан, покійник, недобрий був! Не тим би згадувати, да луччим ні за що.
У нас через річку хутір козачий вільний, то й козаки його стереглись, як огню, і обходили, бо тяжко їх кривдив. А що вже ми, кріпаки, натерпілись од його, то нехай Господь боронить всякого хрещеного чоловіка! Було, як стрінеш його, то біжиш, не розглядаючи, чи гора, чи низ, аби розминутись. Найбільш його боялись дівчата. Не один вік дівоцький веселий він стратив. А що йому вдієш?.. Іде, було, по селу хмурий, сердитий та й поглядає туди й сюди, як той ворон хижий.
Якось сидимо ми в своїй хаті, говоримо собі таки про його, недобрим словом згадуючи, як застукотить у сінях, загримихтить — сам пан у двері! Як то кажуть: про вовка промовка, а вовк у хату.
Увійшов він та й питає: "А де твоя дочка, Одарка?"
А в мого брата була дівчина, боже мій милий, яка дівчина! Вона, було, ввесь двір веселить собою, як зорею. Таке ж то молоде та щасливе! ніякого лиха не знає, не відає; бігає собі та сміється, мов у срібні дзвоники дзвонить.
Спитав він про Одарку — ми так і поприкипали на місці, а Одарка саме в хату. Він як угледів дівчинку, аж очі йому засвітились, та й каже:
— Ходи зо мною в двір, дівчино!
Одарка до матусі. Стала коло матусі і стоїть, не дише, моя рибочка.
— Вона іще й літ не дійшла, пане: п’ятнадцятий годок починає, — каже батько, а мати плаче.
— Ану іще що зговори мені, вражий сину! то я тебе почастую! — гримнув на його та знову до Одарки: — Хутко, хутко, Одарко! ходім!
Вона все стоїть, не йде.
— Хутко, дівчино!
Не йде, мов омертвіла. Загарбав він її та й повів.
Наче сонце наше зайшло! Якось у хаті спустіло, обезлюдніло.
II
Перемучились ми до вечора. Увечері братова побігла в двір довідатись та хутко й вернулась: "До Одарки не пустили, — каже, — і здалік не бачила, і голоска її не чула!" — а сама плаче-плаче!
І довгонько ми не бачили свою дитину: не пускали ні батька, ні матері, ані мене. Прийдеш, було, постоїш коло панських воріт та й додому вернешся, аж тобі світ немилий. Розпитуєш у дворок, у дівчат. "Не знаємо, серце, не знаємо. Вашу дитину мов за золоту браму зачинено: і в вічі її не побачиш".
А інші — то сміються, неначе Господь їм розум одібрав. "Що буде вашій Одарці? — кажуть, — буде те, що й нам було! Чому ні? Хіба ваша Одарка велика панна, чи що? А ми ж не були діти в свого батька? Може, нас ненька не жалувала? І ми колись були добрі, а ось же довелось зійти на ледащо, да таки ж якось у світі живемо і хліб жуємо".
Ми ходимо та ходимо щодня, чи не побачимо. Вже третій тиждень минає. У неділю ввечері братова вернулась із двору, плачучи. "Не бачила, — каже, — тільки дворки, нехай Господь їм подарує, з мене насміялись".
III
Сидимо мовчки; тихо в хаті та сумно, тільки чутно, як братова плаче, або брат тяжко, тяжко зітхне. Коли щось зашелестіло; рипнули двері, увійшла наша Одарка. Ми так і зомліли, як на неї глянули: бліда-бліда та замучена! А вона, безталанночка, поклонилась та й стала в порога, як чужа; стоїть і очей не зведе.
— От, жінко, — каже брат, — ми й побачили свою дитину. Яка красна стала! — та й заплакав. Уперше зроду я тоді побачила, як мій брат плаче. Нехай Мати Божа удруге не приводить!
Посадили ми свою Одарку на лавці; братова й каже:
— Доню моя! горенько моє! се вже тебе одпустили з двору?
— Я, мамо, нишком прийшла. У двір гості наїхали: молодий пан із жінкою.
— Розкажи ж нам, Одарочко, усі пригоди свої, любко! — кажу їй.
— Та розкажи ж бо, розкажи! нехай послухають! — каже брат та й вийшов з хати, мов його огнем пекло.
Одарка заплакала слізьми та й почала розказувати все: як її замикали на ніч саму у горницю, як грозили й били, як до згуби довели...
— Ти б, моя доню, до панії: може б, вона тебе вирятувала... нерозумна моя дитино!
— Мамо, мамо! що пані поможе! Од нього всі врозсип, як голуби од шуліки. Не поможе пані! Пані й панночки іще на мене обіжаються, неначе я справді винна. Котра не прийде — дорікає та ганить і словом, і оком.
Так-то журимось та плачемо, плачемо та журимось, і незчулись, як темна ніч наступила.
— Нездужаю я, матінко! — каже Одарка. — Нехай у вас перебуду хоч сю одну нічку. Тепер у дворі гості, ніколи й огледіться за мною.
IV
Заночувала дома. Чи спала, чи не спала, чи ще й очей не звела, вже парубки з двору й прибігли за нею:
— Іди хутко в двір!
Як вона просилась, як плакала іще який час перебути в батька, бо тяжко нездужала!
— Ні, — кажуть, — ми сього не сміємо. Не підеш доброхіть — силою поведемо: так звелено. Тебе ще звечора шукали нащось панночки й пані приїжджа.
— Якесь іще лихо коїться, — каже братова.
— Бодай ніхто такого не діждав! Лучче б вона була маленькою згинула! — озвався брат. — Годі, Одарко, годі плакати! годі проситись!., не помилують... та не їх і сила.
— Не сила наша, — кажуть парубки: вже й їм стало жалко. — Еге, дядьку! якби то сила!
Ми самі не свої: що то буде? Не знаємо, чи йти в двір, чи дома дожидати свого лиха. Коли так, в обідню добу, прийшла Одарка.
— Прощайте, мамо, прощайте!
Ми до неї:
— Що таке, що таке?
— Оддали мене молодим панам, — каже, — з неділі повезуть. І вас повезуть, тітко-серце; казали, нам на неділю зрядитись.
У мене й серце похолонуло. Звікувала хоч не в розкоші, та все-таки між родом, у своїй хаті; а то оддають до чужих людей, у чужу сторону, не знаю за що й про що. Гірко мені стало; облили мене дрібні сльози. А братова дякує Бога, що її Одарка не сама на чужину їде.
Наш старший панич та одружився з ляховкою і жив собі в місті, а до батька років щось з чотири не їздив: були в гніву. Лютував старий за те, що ляховку взяв; да вже як Бог дав їм дітей, старий їх простив. Почали вони наїжджать у гості й частенько. Ляховка якось обійшла старого, наче якими чарами, що й слухавсь її, і гроші їй давав... а скупий такий був — Боже!
Як вона приїхала, пані наша й панночки підговорили її, щоб випросила собі Одарку, щоб то бідну дівчинку завезти геть от пана. Ляховка як почала просити, як почала молити, — він і оддав. І ото дано нам до неділі время зібратись, а самі вперед повіялись.
V
Діждались неділі; зійшлась родня нас випроводжати; попрощались. Одарка востаннє вклонилась матері; а мати схопила її, скропила сльозами та тільки промовляє: "Дитино моя! дитино моя єдина!" Та так-то вже побивалась, нещаслива, що й кам’яне б серце розпалось. А дівчина наче замерла — і не плаче. Уклонилась батькові; батько благословив її: "Нехай тебе, моя доню, Мати Божа заступить!"