Хоча й не зовсім так, як давніше.
Два роки тому моє горе поглинало решту почуттів. Тепер я знав, що потребую чийогось приємного товариства. Я не міг чекати і залишатися зі своїм горем наодинці.
Неприємною була лише конечність, перш ніж телефонувати Джоанні Стайн, вигадувати якусь дурницю, аби пояснити свою тривалу мовчанку.
Вона не запитувала.
Коли я зателефонував, вона сказала лише, що рада моєму дзвінкові. Я запросив її повечеряти. Вона запропонувала пообідати просто в лікарні. Я радо погодився, і ось ми тут.
Зустрівши, вона поцілувала мене в щоку. Цього разу я теж відповів їй поцілунком. Ми запитали одне одного, як нам ведеться, дали відповідь, не торкаючись подробиць, що обоє за роботою світу не бачимо, украй заклопотані й таке інше. Вона поцікавилася моїми адвокатськими успіхами. Я розповів жарт про віце-президента країни Спіро Егню. Вона сміялася. Ми обоє почувалися дуже невимушено.
Потім я запитав про її лікарську практику.
— Закінчилась у червні, дяка Богові.
— А далі?
— Два роки у Сан-Франциско, у базовій лікарні. На прожитковому мінімумі.
Я швидко прикинув — від Нью-Йорка до Сан-Франциско кілька тисяч миль. Олівере, телепню, не дай хука цього разу.
— Каліфорнія — чудовий штат,— сказав я, аби щось сказати.
Згідно з моїм планом час від п'ятниці до понеділка я мав проводити у Кранстоні. Може, запросити її поїхати зі мною? Просто як товариша. З Філом вони поладнають. Для початку було б добре.
Тут до моєї свідомості дійшли слова, сказані у відповідь на моє останнє зауваження:
— Не просто Каліфорнія. Тут уплутаний хлопець.
"О, хлопець. Звичайно. Життя проходить мимо, Олівере. Чи ти гадав, що вона сидітиме й сохнутиме?
Цікаво, чи по виразу мого обличчя помітно, що я розчарований?"
— О, радий це чути,— мовив я. — Він лікар?
— Певна річ,— усміхнулася вона. — Кого б я ще могла зустріти на своїй роботі?
— 1 теж музикант? — поцікавився я.
— Трохи грає на гобої.
"Досить ревнощів, Олівере. Тепер покажи, що ти спокійний, і зміни тему".
— Як почувається Кінг Люїс?
— Божевільніший, як завжди,— відповіла вона. — Всі переказують тобі вітання й нагадують, що кожної неділі ти...
Ні. Бажання зустрічатися з гобоїстом я не маю.
— Чудово. Хай колись загляну,— збрехав я.
Настала невеличка пауза. Я дрібненькими ковтками сьорбав свою каву.
— Я можу тебе попрохати, Олівере? — запитала вона пошепки.
— Звичайно, Джо.
— Мені ніяково, але я... хочу ще шматок пирога.
Я взяв їй шматок пирога, вдаючи, ніби беру його для себе. Доктор медицини Джоанна Стайн висловила щиру подяку. Година спливла.
— Щасти тобі в Сан-Франциско, Джо,— побажав я на прощання.
— Будь ласка, давай про себе знати.
— Неодмінно,— пообіцяв я.
І спроквола рушив містом до своєї контори.
***
За три тижні настав поворотний момент.
Після багаторічних погроз із боку батька йому справді виповнилося шістдесят п'ять. Святкували в його конторі.
Літак опізнився на годину через сніговицю. До моєї з'яви було вже чимало випито. Я опинився у хвилястому морі твіду. Всі говорили, який батько гарний хлопець. Незабаром вони будуть про це співати.
Я поводивсь як годилося. Розмовляв із батьковими партнерами та членами їхніх родин. Спершу з привітним, старомодним містером паном Вордом та його не менш старомодними дітьми. Потім із Сейморсами, колись приємною парою, яку зараз цікавила єдина тема — їхній одинак Еверет, пілот гелікоптера у В'єтнамі.
Мама стояла поруч із батьком, вітаючи посланців від багатьох Барретових підприємств. Був навіть представник профспілки робітників-текстильників. Його легко було помітити. Джемі Френсіс був єдиний, одягнений не в костюм фірми "Брукс" чи "Дж. Пресе".
— Шкода, що ви запізнилися і не чули моєї промови,— сказав Джемі. — Бачите, всі вже посідали до столу.
Він показав на стіл у кімнаті засідань ради, де золотий дзиґар "Ітерна-матік" висвічував 6:15, і провадив:
— Ваш батько славний чоловік. Вам треба ним пишатися. Я сиджу з ним за столом близько тридцяти років і можу сказати, що кращими ці роки бути не могли.
Я мовчки кивнув. Джемі, здавалося, мав намір пояснити мені свої слова.
— Колись давно, у п'ятдесяті роки, всі власники, мов щури, жухнули на південь і почали там організовувати свої підприємства. Своїх людей вони залишили ні з чим.
Це не було перебільшення. Фабричні міста Нової Англії сьогодні — це майже міста-привиди.
— Але ваш батько зібрав нас і сказав: "Ми залишаємося. Треба стати конкурентоспроможними".
— Далі,— попросив я.
— Потрібне було нове обладнання. Гадаю, жоден банк не виказував бажання нас фінансувати...
Він передихнув.
— Отже, сказано — зроблено, аби врятувати нашу справу, пан Баррет уклав свої гроші. Три мільйони доларів.
Батько ніколи мені цього не розповідав. Але я ніколи й не запитував.
— Звісно, тепер йому справді непереливки,— сказав Джемі.
— Чому?
Глянувши на мене, він проказав два склади:
— Гонконг.
Я кивнув головою.
— І Формоза,— провадив він. — Почалося також і в Південній Кореї. Якого біса?!
— Оскільки я розумію, пане Френсісе, клята конкуренція.
— Я б висловився іншими словами, якби ми не були в конторі вашого батька. Він таки славна людина, Олівере. Не така, як були, даруйте, декотрі Баррети.
— Так,— муркнув я.
— А взагалі,— виснував Джеммі,— гадаю, саме тому він і прагнув бути таким збіса справедливим щодо нас.
Я глянув через покій туди, де стояв мій батько, і побачив зовсім іншого чоловіка. Того, хто поділяв мої погляди, про що я не знав. Але, на відміну від мене, він більше робив, ніж говорив.
Справедливість перемогла в листопаді.
По кількох прикрих сезонах Гарвард виграв у Йєля футбольний матч. Чотирнадцять — дванадцять. Вирішальними чинниками стали: допомога Господа та дії наших захисників. Перший наслав сильний вітер, що перешкодив Мессі забити пенальті, другі зупинили останню атаку Елі. Всі ми на Солдатському полі осміхалися.
— Це було чудово,— відзначив батько, коли ми їхали до Бостона.
— Не просто чудово — фантастично! — додав я.
Найпевнішою ознакою того, що ти старієш, є те, що тебе починає зачіпати, хто перемагає у грі Гарвард — Йєль. Але, як я сказав, головне — ми виграли.
***
Батько припаркував машину на Стейн-стріт біля своєї контори, і ми подалися до ресторану, аби віддати пошану омарам та іншим традиційним стравам.