— А про що ще говорити? — незворушно відповів на те пан Стайн і додав: — Усіх запрошую до нас. У неділю. О пів на шосту. Буде справжня музика.
— Ми не зможемо,— знову нарешті втрутилася в розмову Ґвен. — У Сте-фенових батьків річниця.
— Гаразд,— погодився пан Стайн. — Тоді Олівер...
— Може, в нього інші плани,— прийшла мені на допомогу пані Стайн.
— Хто ти така, щоб говорити замість нього? — із праведним гнівом повернувся до неї пан Стайн, а тоді знову до мене: — Приходь о пів на шосту. Захопи з собою інструмент.
— Я граю лише в хокей,— мовив я в надії, що він образиться.
— Тоді принеси свою ключку,— сказав пан Стайн. — Ми посадимо тебе біля кубиків льоду. До неділі, Олівере.
***
— Ну як? — запитав Стів, коли я повернув йому його дружину.
— Чудово,— проспівала Ґвен. — Ти втратив нагоду доторкнутися до великого мистецтва.
— А як вважає Баррет? — запитав він у неї, хоча я стояв поруч.
Я хотів був скерувати його до мого нового знайомця, пана Стайна, але спромігся лише промимрити: — Було добре.
— Я радий,— сказав Стів.
А я, перефразувавши царицю Дідону, подумав: "Я попався".
Настала неділя. Охоти йти я, певна річ, не мав. Але доля не прийшла мені на допомогу. Не було ні термінового виклику в суд, ні дзвінка від Філа. Я навіть не застудився. Тож, не мавши поважних причин не прийти, я стою, з великим букетом у руках, біля дверей помешкання Луїса Стайна, на розі На-бережжя та Дев'яносто четвертої вулиці.
— О, не треба було,— проспівав господар, угледівши букет. — Це Олівер, приніс мені квіти,— гукнув він до пані Стайн. Вона, вийшовши до нас, приступила до мене й поцілувала в щоку.
— Заходь і знайомся з музикальними мафіозі,— обнімаючи мене за плечі, сказав пан Стайн.
У кімнаті, біля своїх пюпітрів, душ із десятеро-дванадцятеро музик, жваво розмовляючи, наладновували інструменти. Єдиною вартою уваги річчю з меблів був чорний блискучий концертний рояль. З великого вікна було видно Гудзон і базальтові стовпи.
Я потис музикам руки. Більшість із них були схожі на дорослих хіпі, опріч молодих — схожих на молодших хіпі. На чорта я почепив краватку?
— А де Джо? — запитав я з чемності.
— Вона чергує до восьмої,— відповів пан Стайн. — Познайомся з її братами. Марті грає на валторні, Девід — на кларнеті та флейті. Зверни увагу, вони зрадили своїх батьків. Лише Джо доторкається до струн.
Обидва брати були високі й сором'язливі. Вітаючись, Девід махнув кларнетом, Марті потис мені руку.
— Ласкаво просимо до музичного звіринця,— сказав він.
— Музика для мене — темний ліс, Марті,— ніяково зізнався я. — Скажи "піццікато", і я подумаю, що то телятина з сиром.
— Нічого, нічого,— заспокоїв мене пан Стайн. — І облиш вибачатися. Ти не перший, хто прийшов лише послухати.
— Не перший?
— Звичайно, не перший. Мій небіжчик батько взагалі не міг читати ноти.
— Олівере, скажи йому, будь ласка, що ми чекаємо,— гукнула пані Стайн,— або сам іди грати на віолончелі.
— Терпіння, люба,— відказав господар. — Я хочу бути певним, що він почувається як удома.
— Я почуваюся як удома,— ґречно сказав я.
Він посадив мене на розхитаний стілець і поспішив приєднатися до оркестру.
***
Це було захопливо. Я сидів і спостерігав за тим, що мої приятелі-студен-ти могли б назвати творенням прекрасної музики. Моцарт, Вівальді, відтак Лью, про якого я раніше й не чув.
Після Лью був Монтеверді. А потім — найбільше задимлене м'ясо, яке мені будь-коли випадало куштувати. У перерві між стравами високий, сором'язливий Девід пошепки запитав мене:
— Чи це правда, що ти хокеїст?
— Був,— відповів я.
— А можна тебе про щось запитати?
— Звичайно.
— Як сьогодні виглядає команда "Рейнджерз"?
— Пробач, не знаю,— відповів я, чим вочевидь його розчарував. Як можна було йому пояснити, що Олівер, колишній хокейний маніяк, так захряс у судових справах, що забув пильнувати за перемогами та поразками "Рейнджерз" у змаганні з колись обожнюваною, пробивною бостонською командою "Брюїнз"?
Потім надійшла Джоанна й поцілувала мене. Мабуть, то був ритуал. Поцілувала вона й усіх присутніх.
— Ти ще від них не збожеволів?
— Ні, мені тут добре.
І раптом я подумав, що навіть не лукавлю. Гармонією цього вечора була для мене не лише музика. Вона була у всьому — в тому, як вони розмовляли, як робили один одному компліменти за виконання складних пасажів. Чимось це мені нагадувало те, як жартували один з одного хокеїсти Гарварда. Але тут музики робили це, стоячи поруч і граючи на своїх інструментах. У всьому відчувалася щира взаємна прихильність.
Я ще ніколи так не почувався в товаристві. Хіба що з Дженні.
— Бери-но свою скрипку, Джо,— сказав пан Стайн.
— Ти що? — вигукнула вона. — Я зовсім не в формі...
— Надто багато часу віддаєш медицині,— зауважив він. — Стільки само часу треба віддавати й музиці. А крім того, для тебе особисто я притримав Баха.
— Ні,— відрубала Джо.
— Бери інструмент. Олівер спеціально чекає, щоб тебе послухати. Вона зашарілася. Я намагався подати їй сигнал, але марно.
— Скажи своїй приятельці, моїй дочці, хай наладновує скрипку,— повернувшись до мене, кинув пан Стайн.
Не встиг я вимовити й слова, як Джоанна, почервонівши по самі вуха, погодилася.
— Гаразд, тату, хай буде по-твоєму. Але я добре не зіграю.
— Зіграєш, зіграєш,— запевнив її пан Стайн, а коли вона відійшла, запитав мене:
— Тобі подобаються "Бранденбуржці?"
Я внутрішньо зіщулився. То був один із кількох знайомих мені Бахових концертів. Хіба ж не після П'ятого концерту я зробив пропозицію Дженні, коли ми поверталися набережжям до Гарварда? Хіба не ця музика була своєрідною прелюдією до нашого одруження? На саму думку про те, що я мав би її слухати, мені стало боляче.
— То що? — знову озвався пан Стайн, і я зрозумів, що не відповів на його дружнє запитання.
— Авжеж,— сказав я. — Мені подобаються "Бранденбуржці". Який концерт ви гратимете?
— Всі. Чому ми повинні віддавати перевагу одному?
— Я граю один,— озвалася його дочка, вдаючи, ніби вражене її самолюбство. Вона вже зайняла своє місце в оркестрі й розмовляла з джентльменом похилого віку, з яким у неї був спільний пюпітр. Знову наладновували інструменти. Та що в антракті перехилили по чарці, то гамір стояв далеко більший, ніж раніше.