Тоді така сильна, наполеглива туга за Скарром та домом прокотилася по мені, що я мала зупинитися на хвильку і опертися о холодні стіни. Я могла відчувати запах моря: солоний, водоростяно-молюсковий різкий запах моря, яке ніколи не було занадто далеко, де б ти не знаходився на Скаррі. Я стряхнулася, щоб звільнитися від туги за домівкою і пішла униз. Я, мабуть, не могла відчувати запах моря так глибоко всередині острова.
Зовсім скоро після цього, сходи закінчилися. Світло прояснилося так швидко, що я осліпла на хвилину і могла ледве бачити кімнату, схожу на печеру, в якій я знаходилася, або чоловіка, що сидів посередині. Якусь божевільну мить я думала, що то був Ого. Щось у його обличчі було схожим на Огове. Але потім я побачила, що він був значно старший за Ого і, ще гірший, я бачила його дивну, пульсуючу ауру, що була схожа на ореол отрути. Він мені щось нагадував. Медузу? Ні. Він був як губка – шукаюча, досліджуюча губка – що всмоктує усе що їй потрібно.
— Здрастуй, — сказав він м'яким голосом, що міг задушити ваші надії.
Але вже не на нього я дивилась. На скелястій підлозі біля нього лежало малесеньке телятко, настільки жорстко зв'язане та пов'язане у пучки, що мені важко було навіть виявити, як воно виглядає. Широкі, гірчичного кольору стрічки з водоростей стелилися поперек його виснаженої спини, але, все ж таки були видимі, крізь сплетіння темної магії, що прив'язувала теля до підлоги, його маленькі сині крила.
Воно дивилося на мене, і я могла бачити у його очах жагу до смерті. Я подумала: Будь-ласка, ти не повинен цього робити. Тоді я побачила щось навіть жахливіше у цьому погляді. Телятко знало, що наскільки б воно не страждало, воно не могло померти, і я здогадалася, що це крихітне безпомічне створіння було Великим Хранителем Сходу, синьокрилим биком. Як він опинився у такому стані?
Тепер чоловік посміхався. Він був одягнений у чудові пурпурові шати та на кожному пальці рук мав по діамантовому персню. Щодо його шиї, на ній було навішано достатньо золота, щоб викликати заздрість у Іварового брата, Донала.
— Дивіться, що заніс сюди вітер, — сказав він, так само м'яко, і я зрозуміла, що це він надсилав вітер, щоб вбити нас. Нудотна енергія, що просочувалася з його смокчучої присутності лякала мене. Він був могутній. У мене була підозра, що вітер, якого він начаклував, був лише дитячою забавкою для нього. Я ніколи в своєму житті не зустрічала настільки могутнього чаклуна.
— Але ми вже раніше зустрічалися, Ейлін, — сказав він так, ніби читав мої думки. – На Скаррі, під час твоєї та твоєї тітки наради з Верховним Королем Фарланом. Пам'ятаєш? У замку твого кузена Короля Кеніга.
Я похитала головою. Яким чином він міг бути на тій зустрічі? Я знала усіх у кімнаті. Окрім, звичайно ж, свити Верховного короля, за його кріслом. Пізніше, один з його свити дав нам гаманець, що виявився наповненим камінням.
— Хто ви, — запитала я. Я була здивована наскільки рішуче це прозвучало. Не вийшов назовні переляк, що трусив мене всередині.
— Я Вальдо, — відповів він. – Регент Вальдо.
Позаду мене з'явився звук поспішаючих кроків і Ого увійшов у величезну кімнату.
— Ти в порядку? – стривожено запитав він.
Я сказала швидко, щоб попередити його:
— Регент Вальдо, це слуга Принца Івара, Ого.
Глава 15.
Вальдо розповів нам усе, що ми би хотіли дізнатися. Він розказував так докорінно, що ми знали – у нього немає наміру залишити нас у живих достатньо довго, щоб встигнути розповісти про це ще комусь. Весь час, поки він розповідав, теля тремтіло від холоду – або від того, про що я подумала спочатку.
— Розумієте, мої любі, — сказав він так, ніби розповідав маленьким діточкам казку на ніч, — ми, бідні древні Логранці повинні були припинити війни Халдейських Островів проти нас. Ми були небезпечно близькі до поразки. Я звернувся до нашого великого захисника, Володаря Сходу, синьокрилого бика, і, після недовгого переконування, він погодився, що ми маємо зробити бар'єр, щоб тримати вас подалі.
— І що ж то було за переконування? – запитала я.
— Ну, ми сказали йому правду, — невинно сказав Вальдо. – Ми, Логранці, програвали війну, тому що інші три Хранителі Заходу, Півдня та Півночі допомагали Скарру, Берніці та Галлісу у боротьбі.
— У цьому немає й краплини правди, — сказала я. Ого легесенько штовхнув мене ліктем, ніби кажучи: "обережно, не треба сердити Вальдо", але я не могла стриматися: мені було шкода теля і я продовжила, — Щоб переконати хранителя зробити такі речі, треба було вжити збочену магію.
Він зробив вигляд, що шокований.
— Ейлін, дитино! Як ти можеш казати таке? Я чув про тебе: підозріла аж до нахабства. – Він майже впіймав мене, майже відволік на думки про те, від кого він чув це, і чи слід мені заперечувати. Але із таким могутнім чаклуном я мала зосереджуватися щосекунди, якщо ми й далі хотіли вибратися живими.
Тоді Ого тягнув розмову далі:
— А король також погодився поставити бар'єр? – різко запитав він.
Вальдо гостро глянув.
— Король програвав війну.
— Ви маєте на увазі, що ви програвали війну, навмисно? – запитала я.
Це була лише здогадка, але я могла сказати, що була права, з того, як Вальдо мотнув, прикрашений коштовностями, палець у мій бік та сказав:
— Яка злісна думка, Ейлін! Зрадити мого власного брата? Ні, війна знищувала Логру і король благав мене допомогти. Як його лояльного брата, — він зробив паузу, щоб посміхнутися мені усмішкою, від якої у вас на тиждень пропало би бажання їсти, а потім вів далі, — Я закінчив війну, установивши бар'єр. Але, на жаль, король захворів, і був вбитий горем від втрати сина настільки, щоб правити розумно. – Він зітхнув – справді огидне зітхання, яке він навіть не спробував зробити щирим – і додав, — Неохоче, я мусив втрутитися та зайняти посаду.
Рот Ого став тією прямою лінією, як у ті миті, коли він стримує слова та почуття.
Я сказала:
— Ви також мали бути засмучені. Ви – дядько його сина. Ви відповідали за нього, коли він залишився там, на Скаррі, так?
— Жахлива трагедія! – Вальдо торкався мого питання ніби змащеної води. – Король сказав, що ми повинні встановити бар'єр лише як останній засіб і він відіслав мене на Скарр, провести останні переговори щодо миру. До мого вічного жалю, я взяв маленького принца із собою, як знак доброї волі.