— Там до старего дяса! — воркотів раз по разу директор, спльовуючи з нетерплячки. Та був се старий недовірок: в духи не вірив, а заким успокоїтись на думці, що все те "причулося" Споришеві, хотів випробувати все, що могло довести до виявлення правди. Ось він і наважився ще раз якнайстаранніше перешукати Прокопову казню. Та й сим разом перешукування не довело ні до чого. Директор кляв по-чеськи і тупав ногою, нарешті впав на якусь думку і велів дозорцям вийти з казні. Він лишився сам на сам із Прокопом.
— Слюхай, Прокопа, — мовив до нього директор, — ти вночі спаль?
— Спав.
— А слишаль цо?
— Не чув нічого.
— Неправда! Я вім, що ти чуль.
Прокіп видивився на директора вибалушеними очима, нарешті, всміхаючися дурнувато, запитав:
— А ви відки знаєте, що я щось чув?
— Відки знаю? — підхопив директор. — Я ті то повім потома, а тепер ти мі повіж, цо ти чуль?
— Я… я... не чув нічого.
— До сто дясов! — крикнув директор, тупнувши ногою. — Слюхай, Прокопа, цо я ті повім. Прієхаль ту твій батько і питальсе за тебоу, муві: "А где мій Прокопа, хочу го взат додома. Дост ту юж у панів пановаль".
Директор знав, чим налякати Прокопа. За кожним разом, коли батько приїжджав відвідувати його, Прокіп виявляв такий перестрах, що не було гіршої погрози для нього понад ту, що його з тюрми відішлють додому. І тепер Прокіп поблід і почав дилькотіти на ногах.
— Н... ні... ні! — булькотів він. — Я не хочу додому!
— А повіш, цо ти чуль?
— Повім, повім.
— Ну, говори.
— А... а... не будете бити?
— Бити? А то за що? — зачудувався директор. — За то, цо ти чуль?
— Бо я то сам зробив.
— Цо ти зробив?
— А те... таке гарне, що так мовило: гррр, гррр, гррр.
Директор аж на місці підскочив.
— Ти то зробіль? А ти як то зробіль?
— Як? А ось як!
І Прокіп видобув із свойого густого, розчіхраного волосся шматок із шпульки гусячого пера, застромив один кінчик за штабу при дверях, а другий кінчик пару разів порушив пальцем. І справді, перо, диркаючи та вдаряючи о дубові, бляхою заковані двері, видавало гарчання, подібне до скреготу пилки при різанні заліза. Директор аж у долоні плеснув.
— І поцо ж ти то зробіль? — питав Прокопа.
— Пощо? — видивився на нього Прокіп. — Ніпощо, так собі.
— А чому ж ніхто іньший не чуль се, крім Спориша?
— Спориша? А то що за Спориш?
— Не віш? Тен пан ключнік, цо вчора вмер?
— Ключник умер? Спориш умер? — крикнув радісно Прокіп. — Ага, то той, що мені відібрав те моє, таке гарне, що мені дав Панталаха.
І, невважаючи на присутність директора, ідіот почав скакати по казні і плескати в долоні, приговорюючи:
— А так! А так! Так йому треба! Нехай би був не відбирав мені того, що моє! А я зате йому заграв, так, як грав нанашко Панталаха тої ночі, як мав утікати. А я ніби спав, але чув усе добре. А ключник ускочив до мене вночі до казні, шукав чогось, та не знайшов нічого. А потім уже до казні не вскакував, лише стояв під дверима, і слухав, і кричав. А я йому грав так гарно! Га, га, га! А він узяв та й умер. Так йому треба!
— Бестія собача! — буркнув директор, бачачи ту звірячу радість дурнуватого і зрозумівши весь зв’язок його слів. — Ну, цо з нім уделяш? Чи біть го, чи повісіть го? Кеди он гльоупи, як бут! Нех те гром біє!
І, сплюнувши, вийшов із казні.
______________________________
* Казенкою в львівських тюрмах називають окрему камеру, куди саджають за кару злочинців, що провинуватяться против домашньої дисципліни в тюрмі.
* Картуш — у скульптурному мистецтві — прикраса, оздоба гербового щита, круга тощо; тут вживається іронічно.
* Варта, увага! (нім.). — Ред.
* Вперед, руш! (нім.). — Ред.
* Так називається львівська тюрма при Казимирівській вул., колишній монастир монахинь ордена св. Бригіди.