Моргуненко (замислившись). Порадити... навчити... А як вам самим серце підказує?
Гречаний. Серце підказує... діяти!
Дмитро Попик. Боротись!
Бурятинський. Або — або!
Моргуненко. Я радий, що ви самі це збагнули. Боротись — в цьому тепер весь смисл нашого життя.
Крок за кроком вони вийшли на край лісосмуги. Звідси несподівано розгорнувся перед ними широкий краєвид на долину річки Кодими. Видно Катеринку, Кримку, Кумари й інші прикодимські села, що потяглись аж до обрію. Далекими шляхами рухаються через степ чорні фургони румунських обозів.
Всі зудинилнсь, в задумі окидаючи зором рідний степ.
Гречаний (з гіркотою). Трансністрія...
Попик. Володимире Степановичу, як ви гадаєте: на скільки це? На місяць... на два?..
Моргуненко. Може, й надовго. В усякому разі, до боротьби треба готуватися до тривалої.
Бурятинський. Головне — почати. А з чого почати? Може, клуб, оте гніздовище їхнє, спалити?
Моргуненко. Спалити — це від вас не втече. Спершу треба організацію створити міцну, боєздатну. (До Гречаного). Підберіть найвірніших, створіть із них для початку щось на зразок комітету — бойове ядро.
Попик. Нам би хотілося, щоб з розмахом, щоб усіх одразу підняти.
Моргуненко {нагнувшись, підняв із землі заір-жавлену обойму, набиту патронами). Починати треба з малого, з отакого. [Подає обойму Гречаному). Бо навіть велике полум'я виникає, як відомо, з маленької іскри.
Хлопці зацікавлено розглядають обойму.
Гречаний. Наші. Невистріляні...
Бурятинський. Котрийсь бідолаха не встиг, видно, вистріляти.
Парфен рукавом стирає із патронів іржу. Вчитель деякий час стежить за його вправними, неквапливими рухами.
Моргуненко [мовби сам до себе). Чи думав я коли-небудь, що вкладатиму в юні оці руки... патрони замість книг.
Високі вихори ідуть над степом. Услід обозам потяглась на шляхах курява.
Попик. Ми вже зброю збираємо, Володимире Степановичу. У нас там всі аж горять до діла.
Моргуненко. Це добре, але пам'ятайте, друзі, що справу матимемо з ворогом досвідченим, з тим, що тюрмами та концтаборами всю Європу вкрив, що давно набив собі руки на масовім винищенні борців народних... І ось ви, майже діти, вступаєте на шлях смертельної боротьби з таким ворогом. Це буде не легко, і тут треба мати витримку, щоб не віддати життя задарма. Як жаль, що в школі ми не вчили вас таких речей, як підпілля, конспірація, явки, методи нелегальної роботи...
Попик. Дещо ми знаємо про це, Володимире Степановичу, з ваших же уроків історії. Знаєм, як бились перші комсомольці в загонах ЧОНу, як героїчно тримались вони в застінках білих контррозвідок під час громадянської війни.
Володимир Степанович (усміхнувся, внутрішньо зігрітий якимось теплим спогадом). "Райком закрито — всі пішли на фронт"... Сильно, еге ж?
Гречаний. Сильно.
Моргуненко. Отак ми починали...
Бурятинський. "Райком закрито...", Ех, ну як тут не позаздрити!
Моргуненко. Відваги, хоробрості, я вірю, вам теж не забракне, а ось обачності, витримки, розсудливості... В трудну хвилину згадуйте, друзі, Ілліча в Разліві, як умів він зважувати перед небезпеками кожен свій крок... Таки жаль, що в школі ми ширше вас до таких речей не привчали.
Гречаний. Тепер уже не жалійте, Володимире Степановичу. Хай не вчили ви нас техніці боротьби, явкам та конспіраціям, зате вчили, як рідну землю треба любити.
Моргуненко. Це правда, Парфене. Це — важливіше. Це, зрештою, найважливіше.
Попик (з почуттям). Он вони, наші рідні колгоспні поля... Ферми, садки... Усе тепер розруйнувати хочуть дощенту.
Бурятинський. Циганви своєї нагнали, якісь розкуркулені круками назлітались, щоб тягти-розтяга-ти колгоспне добро.
Попик. Накидаються, тягнуть, ламають... Душа болить дивитись, Володимире Степановичу.
Моргуненко. Реманент та будівлі можуть розтягти, а те, що в душі... (Пильно дивиться на Гречаного).
Гречаний. А те, що в душі,— ніколи.
Розступаються хмари, сходить місяць.
Тремтлива місячна доріжка лягає через зарослу лататтям та осокою Кодиму. Тінявим берегом, поспішаючи, іде юнак. Легкою ходою, в доброму настрої Парфен повертається після зустрічі з Моргуненком додому. В березі біля криниці Поля бере воду. Непомітно підкравшись до неї із-за спини, Парфен жартома затуляє дівчині очі.
— Ой; хто це? — тихо скрикує дівчина. Парфен мовчить.
— Парфене, це ти?
Парфен, відпустивши її, сміється:
— А як ти вгадала?
— Вгадала... Звідки це ти?
— Та в степу... схід місяця зустрічав.
— Сам? — усміхнулась дівчина і вже хоче брати відра на коромисло.
— Давай я тобі поможу,— вихоплює в неї Парфен відро із рук.
— Бери ти одно і я одно.
Взявши по відру, вони повільно рушають стежкою вгору поміж високою* кукурудзою, поміж вишнями. Зайшли в садок.
— Хотіла я тебе про одну річ запитати, Парфене,— поставивши відро, зупиняється під деревом Поля.— Ось ти був у нас в школі секретарем комсомольської організації, мали ми всі свій шкільний комітет. А як же тепер? Невже допустити, щоб так все і Завмерло, щоб всьому — кінець?
— Цього не допустимо.
— А як? Ми з Марусею Коляндрою самі вже думали що-небудь почати... У нас, признаюсь тобі, прапор є.
— Прапор? Звідки? Як?
— А так... Напливом:
Ніч відступу. Трасуючі кулі ворожих автоматів уже пронизують Кримку.
Двері колгоспної контори відчинені навстіж, в порожньому приміщенні гуляють протяги, вітер ганяє по підлозі якісь папери. Несподівано вибігши з контори, з'являються на ґанку в відблисках близької пожежі двоє дівчат, кримчанських старшокласниць: Поля Попик і її подруга, росла, повновида Маруся Коляндра.
У Марусі в руках — радіоприймач, в Полі — червоне полотнище колгоспного прапора, наспіх відпореного від древка. Збентежено озирнувшись довкола, дівчата кинулись в гущавінь садків та городів.
Парф єн. Полю, ну так це ж просто здорово! Де він?
Поля. Постій, я зараз тобі його покажу.
Метнувшись попід деревами в глибінь садка, Поля незабаром повертається знову, розгортаючи при місяці на руках червоне з золотими китицями полотнище прапора.
Парфен дивиться на нього схвильований.
— Скільки разів бачив, сам на демонстраціях носив, а зараз... ти віриш, Полю... Ніби дивлюсь оце вперше.
Поля. Був і раніше рідний, а тепер, у неволі, він стає нам в тисячу разів рідніший.